Історія творення католицької преси в Україні з перших уст
Частина - 3
В «Західному Кур’єрі» мій трудовий стаж склав лише 10 місяців (липень 1990 - травень 1991), але це був надзвичайний репортерський досвід: вже в перших номерах був розміщений мій велетенський фоторепортаж про святкування 500-річчя Українського Козацтва, під час котрого велелюдний здвиг івано-франківців із синьо-жовтими прапорами впродовж двох тижнів на кільканадцяти автобусах здійснив національно-просвітницький рейд Хмельниччиною, Вінничиною, Черкащиною, Київщиною, Таврією і Запоріжжям, кульмінацією якого стало грандіозне віче на околиці Нікополя біля могили легендарного січового отамана Івана Сірка.
Я підготував також розлогі фоторепортажі зі студентської Революції на граніті в Києві 2-17 жовтня 1990 року та з ІІ-го Всеукраїнського з’їзду Народного Руху, який проходив у столичному палаці «Україна» 25-28 жовтня того ж року. Висвітлював історичне повалення пам’ятника творцю «комуністичної імперії зла і тюрми народів» Лєніну на майдані перед
готелем «Україна» в Івано-Франківську 9 жовтня 1990-го і спроби встановлення військової диктатури совєтського генералітету і КГБ, ініціятором якої були маршал Язов і голова КГБ Крючков (ті самі, які увели війська в Баку в січні 1990-го і дали наказ розстріляти танками телевежу у Вільнюсі в січні 1991-го, де загинуло 13 литовських патріотів).
Добре пам’ятаю ту гнітючу напругу в суспільстві, закутому у комуністичне ярмо, у якому стрімко пробуджувалася національна свідомість. Саме тоді до моїх рук потрапила таємна інструкція Міністерства Оборони СССР про обов’язковий облік всіх насипаних могил по селах і містах, активістів та організаторів народних 
віч тощо. Публікація цього „путівника для сексотів” у «Західному Кур’єрі» спричинила ефект вибуху бомби. Українське громадянство зрозуміло, що ведмідь ослаблений, але ще дужий і смертельно небезпечний. І тому люди по селах і містах почали гуртуватися і вартувати біля своїх національних святинь, щоб не допустити наруги та провокацій над ними.
віч тощо. Публікація цього „путівника для сексотів” у «Західному Кур’єрі» спричинила ефект вибуху бомби. Українське громадянство зрозуміло, що ведмідь ослаблений, але ще дужий і смертельно небезпечний. І тому люди по селах і містах почали гуртуватися і вартувати біля своїх національних святинь, щоб не допустити наруги та провокацій над ними.
За свої сміливі публікації я отримував недвозначні погрози збоку деяких совєтських полковників, які після 24 серпня 1991 року стали «супер-патріотами» України, запопадливо присягаючи їй на вірність…
Доводилося також писати на церковно-релігійні теми, особливо – висвітлювати справжні причини демаршу проти демократичної влади міста, які влаштувала Івано-Франківська єпархія РПЦ МП на чолі архієпископом Феодосієм Дикуном, блокуючи впродовж кількох тижнів приміщення міськвиконкому та перешкоджаючи його повноцінній діяльності. І за це також отримав чимало погроз…
На початку осені 1990-го в газеті було також опубліковане моє розлоге інтерв’ю з наймолодшим на той час єпископом Католицької Церкви Іринеєм Біликом, помічником владики Софрона Дмитерка.
Водночас на сторінках «Західного Кур’єра» з’являлись мої статті з проблем господарсько-економічної діяльності міської інфраструктури в умовах розпаду СРСР і формування перших паростків демократичного самоврядування Івано-Франківська.
о. Ігор ПЕЛЕХАТИЙ
Світлини з архіву автора: Всеукраїнський здвиг на відзначення 500-річчя Українського Козацтва: Івано-Франківськ - Вінниця - Умань - Моринці і Керелівка, Запоріжжя, Нікополь (Серпень, 1990)
Частина - 4
Ще під час праці в міській газеті, перебуваючи під глибоким враженням події у Дем’яновому лазі, беручи участь як журналіст в різних акціях та богослуженнях відроджуваної Греко-Католицької Церкви, на початку літа 1990-го я подав заяву на вступ і після вступного іспиту-співбесіди був прийнятий до Івано-Франківської греко-католицької духовної семінарії, відновлення діяльності якої після 44-річної заборони радвладою було анонсоване Єпископським Ординаріятом на свято Верховних Апостолів Петра і Павла - 12 липня.
Той липневий день був надзвичайно спекотним. Після двогодинної Архієрейської Літургії в Катедральному Соборі Івано-Франківська на площі перед храмом сформувалась велика колона з трьохсот вступників семінарії (чоловіків різного віку і професій: від безвусих юнаків – до сивочолих мужчин поважного віку), яка під проводом єпископів і о. канцлєра Андрія-Романа Кияка попрямувала до Народного дому №1, що на початку вул. Шевченка, де у глядацькому залі відбулась вступна інавгураційна сесія перед першим навчальним роком оновленої семінарії.
З осені 1990-го, працюючи в «Західному Кур’єрі», я знаходив час відвідувати всі лекційні заняття в семінарії, як проходили в різних куточках міста: в невеличкому двоповерховому будиночку по вул. Сірика, де знаходився ректорат, в актовій залі управління бурових робіт та в монастирському приміщенні при церкві Христа-Царя на Майзлях по вул. Незалежності, в клубі залізничників по вул. Грюнвальдській…
1991 рік
І ось при кінці лютого 1991 року, після однієї з таких лекцій з католицької «Апологетики», яку провадив о. канцлєр Андрій Кияк, він запросив мене прийти наступного дня на серйозну розмову до канцелярії, що знаходилась на другому поверсі (над захристією) Катедрального собору.
Прибувши в означений час до канцелярії, я відразу був прийнятий о. Андрієм на авдієнцію, яка протривала кільканадцять хвилин. Отець-канцлєр, довідавшись з моєї вступної анкети, що я працюю в редакції міської газети і маю вже п’ятирічний репортерський досвід, 
запропонував мені організувати і очолити єпархіяльну газету. (На той час вже виходив самвидавським способом єпархіяльний квартальний журналик «Добрий Пастир» під редагуванням владики Іринея, перші випуски якого друкувався аж в Прибалтиці, а періодичної газети не було). Та ідея стала для мене повною несподіванкою, але я без вагань погодився, бо мав за собою дуже добру практику, здобуту в районній газеті на Тернопільщині, де пройшов усі щаблі редакторської роботи: був і коректором, і літредактором, і фоторепортером, і навіть – відповідальним секретарем, значно вдосконаливши свій фах в «Будівельнику» та «Західному Кур’єрі».
запропонував мені організувати і очолити єпархіяльну газету. (На той час вже виходив самвидавським способом єпархіяльний квартальний журналик «Добрий Пастир» під редагуванням владики Іринея, перші випуски якого друкувався аж в Прибалтиці, а періодичної газети не було). Та ідея стала для мене повною несподіванкою, але я без вагань погодився, бо мав за собою дуже добру практику, здобуту в районній газеті на Тернопільщині, де пройшов усі щаблі редакторської роботи: був і коректором, і літредактором, і фоторепортером, і навіть – відповідальним секретарем, значно вдосконаливши свій фах в «Будівельнику» та «Західному Кур’єрі».
На світлинах: Студентська Революція на граніті в Києві, 2-17 жовтня 1990 р.: підтримати голодуючих спудеїв прийшли: легендарна народна артистка і героїня України Ніла КРЮКОВА,
академік Ігор ЮХНОВСЬКИЙ, переможці першої "Червоної Рути" Марійка БУРМАКА і Едуард ДРАЧ, а з Москви прилетів ведучий найпопулярнішої в СРСР телепрограми "Взгляд" Сашко Політковський. Службу Божу служив о. Антін ПУТЬКО.
о. Ігор ПЕЛЕХАТИЙ
(Знимки з архіву автора)
Немає коментарів:
Дописати коментар