У Венеційські хартії є чудовий рядок: «Утилітарне використання нерухомих історичних пам’яток сприяє їх охороні». Іншими словами, якщо будинок використовується — він зберігається. Якщо не використовується — руйнується. Логічно. На цій фразі можна було б подякувати власникам за реставрацію і розійтись. Якби не продовження: «… таке використання бажане, але без зміни архітектурної структури та декору споруди. Тільки в рамках цих обмежень можуть бути дозволені зміни, яких вимагає еволюція звичаїв і побуту».
Під еволюцією звичаїв і побуту слід розуміти весь технічний і культурний прогрес останніх ста років. На момент будівництва готелю не було інтернету разом з усіма його сервісами, чи десятків складних інженерних мереж від опалення до охорони. Тобто, влаштувати серверну і камери спостереження прямо під стелею з ліпниною дозволяє навіть визнана у всьому світі практика.
Ситуація зі зміною архітектурної структури та декору вже гірша. З’явилося два мансардних поверхи замість одного, додалася незрозуміла лоджія з вікнами різної ширини по центральній осі головного фасаду, відновили вежу, почали склити галерею. З вежею особисто мені найбільш незрозуміло, адже її було втрачено вже в часи фотографії, тому, документальних джерел, якою вежа була, — безліч. Як з цим багажем можна було витрачати час на якесь вигадування — справді загадка. З мансардним поверхом ситуація вже зрозуміліша — реставрація потребує значних вкладень і, для скорочення терміну окупності, цілком логічно збільшити номерний фонд. Втім, це прямо заборонено законодавством. Але особисто я змирився і закрив би на це очі, якби решта робіт була виконана, як належить. Зрештою, повернути мансардний поверх до первинних габаритів — не найскладніша задача. Можна було б повернутись до цього пізніше, адже готель переживе нас всіх.
Ну і основне питання, після якого франківці вже справді вибухнули — скління колонади. Приймально-вестибюльна група росте не лише від місткості, але і від категорії готелю. Чим більше зірочок — тим більше місця займає вестибюль, камери схову і таке інше. Тобто, цілком можливо, що «Дністер» справді не може вмістити в собі п’ятизірковий готель і йому потрібне додаткове місце для вестибюльної групи. Але, якщо щось кудись не лізе — простіше не пхати. По-перше, якби не збільшували номерний фонд поверховістю мансарди, вестибюль міг би бути меншим. А ще можна зекономити на зірковості: якщо готель не витримує п’ять — краще зробити чотири, але зі збереженою колонадою (міським простором, між іншим).
Професійна спільнота в оцінці будь-чого має покладатися не так на власні очі, знання і ютуб-ролики з враженнями містян, як на звіти відповідних комісій. Якщо будинок розвалювався — покажіть технічний звіт. Та і взагалі, щоб оцінити, чи якісно проведена реставрація, не обов’язково покладатися на газету «Фіртка», де ситуацію порівнюють з несприйняттям парижанами Вежі Ейфеля. Дністер ані будувався, ані проектувався теперішнім власником. На те є звіти комісій. Їх можна прочитати і скласти обґрунтовану думку. Але не буду гратися в конспірологію, чому комісію не допускають на об’єкт, хоча цього вимагає Закон, бо закони в нас однаково працюють, як мертвий дише.
Все ж, якщо вертатись до законів, — згідно Порядку проведення архітектурних конкурсів, робота такого рівня мала б виконуватися на конкурсній основі. Звісно, рішення про це приймає власник, якщо міська архітектура не має іншої думки (вона може зобов’язати власника, якщо йдеться про об’єкти в зоні охорони пам’яток історії і культури). Натомість, не було не лише конкурсу — громада взагалі не мала уявлення, хто виконує проект реставрації. Ходили різні чутки то про одних, то про інших. Хто, наприклад, був науковим керівником? Я не знаю. Але може то я неуважний. Десь мав би висіти і Паспорт об’єкту, але шось також його сховали.
Водночас, я не виключаю, що власники щиро не розуміють всього цього обурення, бо щиро пишаються зробленою роботою і фінальним виглядом. Можливо, підозрюють конкурентів і ворогів. Та на хлопський розум видно, що обурення не централізоване і дуже різне. І тоді не зрозуміла реакція: замість того, щоб називати опонентів «експердами» і доводити до конфлікту, можна ж якось по-людськи прокомунікувати від самого початку.
Бо ж все могло бути по-іншому. Власники, автори і виконавці могли б купатися у славі і вдячності. Навколо б вибухали феєрверки і лилося ігристе. Поети писали б поеми, а художники — картини. А вийшло, як вийшло. Зате, не сіре.
Немає коментарів:
Дописати коментар