Мирослав Бойчук: коли згадую про свої 62...

    Останнім часом все рідше приходять радісні звістки і все частіше сумні...

Я не про прірву між багатством та злиднями в Україні, хоч і це теж тисне на мізки... особливо коли згадую про свої 62...

За якусь жменьку часу відійшли від мене і від нас всіх професор Володимир Грабовецький, Тризубий Стас, Марія Щербатих, Ярослав Гретчук, Володимир Коритан, Василь Левицький, Володимир Павліковський, Ромко Матіяш, Ромко Вірастюк, Михайло Вишиванюк, Петро Князевич, Параска та Ярослав Хома, Василь Гук, Михайло Головатий, Сергій Романюк, Степан Пушик, Христина Фіцалович, Андрій Коропчук, Володя Макаров, Роман та Наталія Боднарчуки, Петро Чоловський...

Всі вони були Великі, Потужні особистості, які дуже багато зробили для нас та для держави. Вони ще довго могли б послужитися Україні і порадувати нас всіх своїм талантом, творчістю та здобутками...

Список міг би продовжувати, але не хочу... Не хочу занадто довго ворушити, і без того, сіре сьогодення з вірусами, злиднями, непомірною комуналкою, знищеними дорогами, підприємствами, господаркою...

Та найстрашніше, у цій сірості, навіть не це і навіть не смерті конкретних людей. Хоча і вони вражають мене своїми жахливими подробицями.

Про них теж сьогодні не буду. Обмежуся тільки жахливою посмертною світлиною професора Грабовецького, який кілька годин пролежав перед під'їздом багатоповерхівки нашого обласного центру, бо наша "ре" деформована медицина була не здатна розібратись у тому, хто має забирати тіло...

Найстрашніше, як на мене те, що відбувається після смерті цих шанованих за життя людей.

Все важче і важче вдається добиватися можливості гідно вшанувати їх пам'ять.

Тут я і про "свої вівці",- документалістику. Все рідше знаходяться кошти на виготовлення кінострічок про історію життя наших талановитих та знаних не тільки на Прикарпатті та Україні, але й і в цілому світі, земляків. Все рідше відбуваються вечори пам'яті про них.

У кращому випадку - лайки під публікаціями рідні та друзів у соціальних мережах та пам'ятна дошка на стіні будинку, де вони проживали, а далі... А далі повне забуття... Ну хіба що родина збереться раз на рік та пом'яне на черговій роковині смерті...