о. Ігор ПЕЛЕХАТИЙ: МОЄ СЛУЖІННЯ у "НОВІЙ ЗОРІ" (1,2)

Історія творення католицької преси в Україні з перших уст.

У ці останні березневі дні 2021-го минає 30 років, відколи почалася нова історія відродженої газети, а пізніше – й видавництва «Нова Зоря», безпосереднім творцем яких з благословення св. п. Єпископа Софрона Дмитерка ЧСВВ, Ординарія Івано-Франківського УГКЦ випала честь стати мені.

Ця газета була заснована на початку 1926 року Блаж. Свмч. Григорієм Хомишиним, Єпископом Станиславівським і виходила до 1939-го, користуючись величезною популярністю в середовищі духовенства і вірних. Але 30 років тому я про це не знав майже нічого…

Аби почати оповідь про початки становлення «Нової Зорі», потрібно повернутись у 1989 рік, а саме – до недільного дня 29 жовтня. Якраз того мрячного ранку тисячі івано-франківців добирались різним транспортом у мікрорайон Пасічна, щоб від радіозаводу вже пішки дістатись до Дем’янового лазу – урочища, в якому впродовж кількох місяців проводились «Меморіялом» розкопки кількох масових захоронень жертв більшовицького режиму. Серед них був і я з моїм братом Олегом, який приїхав до мене з Тернопільщини на вихідні у гості.

Отож від радіозаводу ми йшли у велелюдній пішій колоні добрих півгодини у Дем’янів лаз. Оцінити розмір і величину людського потоку було неможливо, бо туман був настільки густий, що не було нічого видно на кілька кроків. Прибувши на Дем’янів пагорб, ми зупинились, бо перед нами хвилювалось невидиме й неозоре людське море, а позаду підходили хвилями щораз нові лави прочан.

І ось над цим людським безмежжям раптово зойкнули трембіти, возвістивши про початок поминальної Служби Божої. Богослуження тривало добрих дві години, озвучення було не дуже якісне, бо звук піснеспівів линув уривчасто, нерівномірно. А коли по Службі Божій

розпочалась панахида, сталось справжнє диво: над могилами невинно замордованих жертв сталінсько-комуністичного режиму небо почало прояснюватись, зблиснуло сонечко і через кілька хвилин перед очима розкрилась вражаючи картина: доки сягав погляд – розляглось велике поле всуціль заповнене людом, а на пагорбі виднів імпровізований дощаний поміст із хрестом і дзвонами на перекладині, а на ньому постаті двох єпископів у вишневих ризах і мітрах – один високий,

статечний, а другий трохи нижчий, в окулярах, зі спадаючим на плечі сивим волоссям. То були були владики Софрон Дмитерко і Павло Василик, яким співслужили кільканадцять священників. Лунали проповіді, зміст яких тепер годі згадати, а завершилась та грандіозна маніфестація тисячоголосим «Вічная пам’ять»…

Розійшлись люди з Дем’янового лазу аж попопудні, і це тривало впродовж кількох годин, бо горбистий рельєф місцевості і вузькі стежки не могли вмістити нестримного людського потоку.

Грандіозна подія перепоховання у Дем’яновому лазі 524 жертв НКВД, замордованих в червні 1941 року, стала, без сумніву, одним з поворотних моментів у новітній історії України. Після неї остаточно стало зрозумілим, що падіння комуністичного режиму СРСР – неминуче. Для мене та Неділя Христа Царя, 29 жовтня 1989 року, також стала переломною, і це відобразилося передовсім в моїх публікаціях на сторінках івано-франківського галузевого часопису «Будівельник», де я тоді працював кореспондентом. Вже 4 листопада того ж року на шпальтах «Будівельника» з’явилася моя стаття «Подзвін Дем’янового Лазу», де було названо справжніх винуватців кривавого злочину.

Оскільки багатотиражка була органом парткому тресту «Івано-Франківськбуд», наступного дня вранці мене терміново покликав у свій кабінет компартійний секретар Василь Броніцький (нині вже покійний). Крижаним голосом, з опущеною головою, сидячи за широким столом і втупившись поглядом у свіжий номер «Будівельника», він почав звинувачувати мене у наклепі на радвладу, в інформаційно-ідеологічній провокації, яка очорнює компартію, бо, мовляв, не доказано, що жертви Дем’янового лазу були розстріляні саме НКВДистами, а скоріше – українськими буржуазними націоналістами. Я розумів, що ця стаття загрожувала мені щонайменше негайним звільненням з роботи, але знайшов у собі сили стверджувати, що вбили цих невинних людей саме червоні «визволителі». Після нетривалої паузи Броніцький несподівано промовив ледь чутним голосом: «Мою цьоцю в той сам час також замордували в Чортківській тюрмі…», а ще через мить з придихом вичавив із себе: «Можеш йти…».

Зрозуміло, з роботи мене не вигнали і більше на ту тему ми з Василем Броніцьким ніколи не розмовляли. Але після тієї статті я почав провадити в газеті започатковану мною духовну фольклорно-літературну добірку «Калина», як дебютувала на Різдвяні свята 1990 року і зайняла аж дві сторінки газетної площі. Оскільки поява «Калини» викликала широкий позитивний резонанс серед читачів (а часопис мав наклад аж 3000 прим., тобто був досить високим, як для багатотиражки), то перед Великодніми святами 1990 року побачив світ другий випуск цієї добірки.

У газеті «Будівельник» я пропрацював до середини літа 1990-го, а з кінця липня увійшов у новий редакційний колектив щойно заснованої міської газети Івано-Франківська «Західний Кур’єр», яку очолив Василь Гордієнко. Сталося це завдяки сприянню і доброму слову п. Дарії Децик, відомої й активної громадської діячки тих часів, репресованої комуністичним режимом, яка представила мою кандидатуру тодішньому голові міськвиконкому Ярославу Тайліху. Відтоді ми були з п. Тайліхом в дуже добрих товариських стосунках: як редактор відділу економіки, я часто контактував з ним (редакція і виконком знаходились в будинках навпроти по вул. Грюнвальдській), отримуючи поради і консультації щодо висвітлення ще радянської господарки міста, яке вже почало активно розбудовувати свої демократичні інституції, в основі яких були відкритість, товариськість і довіра.

(Знимки з архіву автора)