Частина 1. “... Я сьогодні диск-жокей”
І знов минула юність кличе,
як давні кличуть забобони.
Богдан-Ігор Антонич
Мені здається, що всі танцюристи виконують одні й ті ж завчені рухи руками й ногами, тільки під різну музику: зупини фонограму — продовжать рухатися, мов заведені, повторюючи порядок рухів, як це трапилося під час виступу на чемпіонаті світу фігуристів Родніної й Зайцева в далекі 70-і (цей вчинок спортсменів у нас визначили як героїчний, бо ж, звісно, підступні імперіалісти тільки й мріяли зірвати виступ майбутніх чемпіонів). Я уникав і в юності звичної й необхідної для хлопців і дівчат мого віку розваги, аж поки не став у кінці 80-го року... організатором і ведучим танцювальних вечорів, тобто диск-жокеєм, як це заняття тогочас називалося (нині - ді-джей, що походить від того ж таки англійського DJ).
У кінці 70-х придбав непоганий для тих часів програвач “Мелодія” з двома шестиватними колонками, бо вже зібрав невеличку колекцію платівок, які просто шкода було крутити на ламповому програвачі, що більше тріщав, ніж відтворював якісно записану музику. Усе музичне приладдя розміщувалося в літній Резиденції, де я щороку мешкав з весни аж до від’їзду на навчання й мав можливість безперешкодно слухати улюблені пісні, не заважаючи ні батькам, ні дідові з бабою. Улітку 80-го друг Вітя приніс послухати дві нові платівки: “Люксембурзький Сад” Джо Дассена і диск з електронною музикою новоствореної групи “Зодіак”. Звучання — розкішне! Віті несподівані ідеї приходять у години натхнення, чому сприяє хороша музика, він і запропонував обладнати затишну кімнату в Резиденції світловими пристроями, які ж і взявся самостійно виготовляти, причому невідкладно. Першою з’явилася дзеркальна куля — плід творчої уяви й майстерних рук друга: на виточену з дерева кулю він власноруч наклеїв вирізані з кількох десятків люстерок шматочки, що повинні відбивати направлені на них кольорові промені. Кулю повісили в Резиденції під сволоком, а для кольорової підсвітки застосували дитячі діапроектори, де замість діафільмів вставлялися різнобарвні фільтри. Згодом куля перекочувала назавжди в Резиденцію: повисівши якийсь час у хаті батьків, вона несподівано гепнулася на стілець, де полюбляв сидіти Вітьків батько, і провалила сидіння, через що другові було рекомендовано матір’ю прибрати цю небезпечну для життя річ якомога далі. Гортаючи сторінки технічних журналів, друг наткнувся на проєкт світлової вертушки й загорівся його втіленням — невдовзі я не міг не захоплюватися вмінням Віті створювати майже з нічого маленькі технічні шедеври: три прожектори, закріплені на платформі, що обертається, вмикаються й вимикаються один за одним, блимаючи навколо червоним, синім, жовтим... Та все це бачили тільки ми вдвох...
Так, це була ідея мого друга — провести пілотну дискотеку в Резиденції. Мені ж лишалося підтримати його, як і реалізувати бажання заслати підлогу свіжою травою. Кого ж покликати в експерти? Не зовсім зручно чіплятися до кого-небудь з ровесників... Пішли до клубу ввечері, після кіно всі розходяться, бо розваги не передбачалися, і якраз Толя Левочко (Казимір) й Ваня Губенко з дівчатами затрималися на лавочці — їх і запросили. (З етичних міркувань не називаю імен дівчат, які дожили до шанованого віку, мають онуків, щоби дідусь, не дай бог, не приревнував до минулого). Заходимо в Резиденцію, де дід Павло, попередньо проінструктований, мов камердинер (але в куфайці!), люб’язно відчиняє двері, запрошує пройти, а я швидко вмикаю вже налаштовану апаратуру:
Ветер шумит во ржи,
Ветру мы смотрим вслед.
Где ты была, скажи,
Тысячу долгих лет?
Експертна комісія вражена побаченим: музикою ми не могли нікого здивувати, а ось світлові пристрої справили на хлопців і дівчат сильний ефект. Щоправда, танців не вийшло, та головного було досягнуто: нашу ідею схвалено, так би мовити, незаангажованою молодіжною комісією.
Першу дискотеку провели, як і планували, 6 листопада 1980 р., у переддень святкування дня народження Віті й Жовтневого, що тогочас ще не втратило актуальності. До цього часу я вже дав назву ініціативній групі, яка підтримала ідею й взялася допомагати, - “Дискоклуб “Міраж”. Допитлива Надя Василенко, одна з найактивніших представниць молодшого покоління, відразу поцікавилася, чому “Міраж”, а не “Марево”, що, на її думку, є питомо українським словом. Свій вибір пояснив дівчині тим, що і міраж, і марево, і фата-моргана - синоніми, мовляв, наш дискоклуб і є привидом, оманою, що протриває недовго й розвіється, зникне... Побавимося, поки є охота, й кинемо... Справжньою причиною вибору назви була пісня О. Зацепіна, що звучала на початку 70-х у виконанні Валерія Ободзінського, чий голос можна часто почути з платівок 60-поч.70-х років, але кому чомусь було закрито доступ до урочистих телеконцертів:
И одно лишь знаю я,
И одно лишь помню я,
И в одно лишь верю я,
Что путь нелегок наш.
Может, ты судьба моя,
Может, ты звезда моя,
Может, ты любовь моя,
А может быть, - мираж.
Готуючи допис, зазирнув у словник (“не бійтесь заглядати у словник: то пишний яр, а не сумне провалля”!) і знайшов ще одне значення слова “міраж” - відбір яєць для інкубації просвічуванням через овоскоп. Ха-ха-ха! І цей варіант підходить!
Емблему дискоклубу створив, запозичивши частково з музрубрики 33,3 (швидкість обертів платівки) в “Комсомолці”: зображення диска поміж стереотелефонами й чайки в польоті з’явиться на всіх афішах, що їх також виготовлятиму самостійно до кожної дискотеки. Причому, крім оригінальної афіші, доводилося під час чергувань у гуртожитку вручну (про принтери і ксерокси ми хіба що чули) робити 2-3 копії, аби розвісити в сусідніх селах - Вереміївці, Тимченках, Кліщинцях. Усе купувалося й виготовлялося за власні кошти, тобто мої й Вікторові. Так екран для проектування слайдів мати зшила з 4-х простирал: два мої, два другові. Коли заходилися вішати його в конференц-залі, де й проводитимуться всі дискотеки, довелося прилаштувати на задній стіні поруч зі стендами з портретами членів Політбюро, які нам ніяким чином не заважали. З Харкова я привіз маленький слайдоскоп з добіркою слайдів, люб’язно наданих керівником гуртожитської дискотеки Батиром Набієвим у тимчасове користування, за що зобов’язався створити емблему студентського дискоклубу “Аорист” (і створив), і, звісно ж, кольорові проєкції відомих зарубіжних виконавців у звичних для їхніх сцен купальниках привернули увагу молоді. І не тільки... Підходить після дискотеки Іван Іванович Кривоший, недавній парторг, відводить убік, ближче до екрана, і каже:
- Ти знаєш, красиві дівки, дуже гарні, от тільки треба їх якось інакше показувати...
Слухаю його, а сам думаю: як ще їх показувати, хіба що зовсім голими?
- Ти ж подивись, тут зліва й справа шановні люди висять, члени Політбюро, а ти між ними дівок з цицьками показуєш.
Ніхто з нас, коли вішали екран, не звернув увагу на когорту партійних аксакалів, що звично млоїлися з тиражованих фотопортретів. Наступного разу ми відгородили танцзалу від робочої частини декораціями сільської хати, що припадали пилом за лаштунками сцени з початку 70-х, прикріпивши їх до столів, завдяки цьому нижня частина екрана перекривалася і нам не треба було щоразу знімати членів Політбюро (не дай бог!), а потім знову вішати (тьху-тьху-тьху!). Пів дня витратили на монтування обладнання, час від часу стикаючись з якимись проблемами: так буває, коли робиш щось уперше. Найбільша й практично не вирішувана - відсутність звукопідсилювальної апаратури: дещо лишилося від клубного ансамблю, яким керував Василь Ващенко, та в кабінеті Івана Павловича Озівського стояв ламповий підсилювач, либонь, ще з старого клубу перевезений, - ось цей антикварний мотлох, зібраний докупи Колею Бігданом, мав якимось чином давати потужний звук. Коля звернувся до кіномеханіка Миколи Шевченка, аби той позичив одну з двох звукових колонок із кінозали, але дядько навідріз відмовився (і мав рацію!), мотивуючи тим, що йому потрібно кіно крутити, а, не дай бог, спалимо... Вихід із ситуації знайшовся: знаючи, що дядько Микола на танці не прийде, зайшли в кінозалу через запасний вихід з конференц-зали, узяли колонку й змонтували з підсилювачем, бо нам таки дуже потрібний потужний звук; цей трюк повторювався щоразу, коли проводилася дискотека, колонку ми заносили й ставили на місце, нічого не пошкодивши. Одного разу, коли Коля Бігдан був відсутній і його за пультом замінив Коля Левочко, застрайкував підсилювач, ніби відчуваючи ламповою серцевиною непередбачену підміну, так що довелося запускати музику через мікрофон.
Усі інші проблеми розв’язувалися гуртом: Надя з друзями взялася розвішувати оголошення по селах і успішно з цим справлялася; треба обклеїти шматочками дзеркалець сферу, створену конструкторським талантом Віті - знову Надя все зробила вчасно і якісно; апаратуру привезти й відвезти додому - допомагають Коля Лівашов й Серьожа Старик; збирати й розмонтовувати обладнання - Толя Озівський. Усе в нас ладилось і робилося без докорів, із жартами, адже були молоді. Варто згадати фразу, яку любив повторювати Вітя: “Хлопці, ми робимо все для себе. Нам подобається - це головне!” Нам справді подобалося морочитися, хоч все-таки слова вдячності за організацію танцювальних вечорів, почуті від учасників, приємно лоскотали душу.
Найважче було прилаштувати важкенну дзеркальну кулю, спершу ми якось підвісили її між драбинами, та при цьому доводилося комусь стежити, аби ніхто не штовхнув драбину і куля не гепнулася танцюристам на голову. Тоді Вітя зробив кріплення, вмонтував їх у дві протилежні стіни, між ними натягувався металевий тросик, до якого підвішувалася куля. Важливо, що все це легко змонтувати й розібрати, хоч і доводилося Віті або Толі лазити під стелю по драбині.
Проблема домовляння з колгоспним керівництвом про використання конференц-зали, де проводилися партійні збори, засідання активу, для танців випливла на поверхню лише першого разу, а надалі вистачало короткої розмови з Озівським Іваном Павловичем, у якій ми обіцяли завідувачу збереження майна, порядок на дискотеці і, особливо важливий пункт, не перевантажувати електромережу. У важливості останнього незабаром переконалися, коли під час налаштування апаратури вимкнувся рубильник. Віддамо належне Івану Павловичу: він, представник старої формації, що ходив на роботу в хромових чоботах і пошитій Пальоним шкірянці, якось навдивовижу легко порозумівся з нами, молодими й нахабними. Головне, як він вважав, - “не дражнити гусей”, що ми йому пообіцяли, тому й не зазначали на афішах про проведення дискотеки, а повідомляли тільки про “вечір відпочинку” чи “танцювальний вечір”. Поблажливість Івана Павловича зумовлювалася тимчасовим вакуумом, що виник з від’їздом Василя Ващенка, керівника художньої самодіяльності, який після кількох років успішної роботи просто стомився через ігнорування його колгоспним керівництвом і звільнився. Вакуум тривав довго, тому коли ми з’явилися восени 1983 року перед очі Івана Павловича, він зрадів нам, мов давно не баченій рідні, а пропозицію провести тематичний вечір “Рідні місця” завідувач зустрів з ентузіазмом, ніби тільки й чекав її, навіть сам запропонував клубну сцену із залою на 400 місць, бо до революційного свята не було кому підготувати концерт.
Довгий час уперто стояв на своєму, переконуючи друзів, що треба розбавляти дискотеку просвітницькими вставками про сучасні напрямки й течії в музиці, розповіддю про найвідоміші рок-групи, авторську пісню, та скоро пересвідчився: публіці не потрібна зайва балаканина, молодь прийшла танцювати, веселитися, обійматися - для чого їй ще одна школа? Останнє дійство дискоклубу “Міраж” 6 листопада 1983 р. стало успішною реалізацією цього задуму шляхом розділення на дві частини: слайд-шоу “Рідні місця” - для глядачів у кінозалі, слайд-шоу “НЛО” - для молодіжної аудиторії в конференц-залі.
(Закінчення в частині 2)
Немає коментарів:
Дописати коментар