Володимир МуликМИРОСЛАВ ЯРЕМАК - український художник (концептуаліст). Займається актуаліями contemporary art. Працює у жанрі art relation зі створеною особистою концепцією мистецької тактики і стратегії. Мешкає та працює у Івано-Франківську.
Як ти охарактеризуєш своє мистецтво?
Мистецтво моє – це реалізація мистецьких проявів, котрі обов’язково повинні мати контекст, який стосується безпосередньо персони художника і через персону впливають на арт, чи на мистецький процес.
А як з художнім процесом в Івано-Франківську?
При всій любові до міста, я оцінюю ситуацію з мистецьким процесом у ньому, як певну катастрофу, хоча, порівняно з іншими містами (чи територіями) України, у нас ще слава Богу. Але при тому потенціалі, який ми маємо, ми могли б бути в цікавішій ситуації.
Для мене, як художника, цей стан катастрофічний, бо розвиватися в таких умовах вже немає куди.
Тобто, в цих умовах вже досягнуто стелі?
Не зовсім так. Справа в тому, що є бачення художнього процесу кожного конкретного автора, а є (чи повинен бути) контакт з суспільством. А суспільство трішечки відстає від можливостей, які надають носії художнього процесу. Вони більше пропонують, ніж суспільство може взяти.
А чим викликана така ситуація?
Передусім тією традицією, котра склалася ще з часів радянської влади. Традиція ця не передбачала свободу особистості, а в невільному суспільстві поняття мистецтва не могло бути культивованим. Лише вільна людина може бути креативною в творчому плані. А цього не було. І оцей інерційний радянський хвіст тягнеться за нами дотепер.
Хоча минуло чверть століття…
Оце найбільше й дивує. Втім, якщо візьмемо біблейську притчу про Мойсея, котрий водив свій народ сорок років по пустелі, то в нас ще є час…
Звичайно, – це все метафора, але мені б хотілося швидше. Ми робимо для цього все можливе, але поки що маємо те що є.
Але, гадаю, ситуацію в Івано-Франківську не можна розглядати окремо від загальноукраїнської ситуації. Чому в нашій державі таке нехтування культурою?
З одного боку, я погоджуюся з тезою про загальнонаціональну культурну катастрофу, а з іншого мушу сказати, що Івано-Франківськ вже неодноразово демонстрував умовну тенденцію імпульсивно вириватися вперед. Якщо взяти кінець 80-х, початок 90-х років, то в той час, в місті вибухали такі новітні явища, котрих не було в цілій Україні. Ну, можливо трохи в Києві і, частково в Одесі. Івано-Франківськ, як невеличке провінційне місто, проявив себе і породив таке культурно-мистецько-літературне явище, як «Станіславський феномен», який ще й не вивчений повністю і не пізнаний.
Тому я смію сказати, що Івано-Франківськ залишає в собі цей потенціал локального вибуху. Якщо це знову станеться, для мене це не буде великою несподіванкою.
А чи буде так? Адже тоді суспільство (і художники в тому числі) було менш мобільне. А зараз всі тягнуться в столицю. Хто буде вибухати тут, на місці?
Та й тоді люди тікали з Івано-Франківська і зараз тікають. І не лише з Івано-Франківська, але й з України. Диво полягає в тому, що Івано-Франківськ дає більше творчих людей на квадратний метр, ніж в Україні загалом. Я це пояснюю певною традицією, яка прив’язує нас до європейської культури початку 20-го століття. Це і традиція автохтонного народу й інших народів, які тут були дотичними до певного творення, де всі ці речі перемішувалося, що давало досконалий творчий плід. Виявилося, що це спрацьовує навіть в нащадках.
В кінці 80-х поштовх до цього розвитку безперечно дало бієнале «Імпреза», яке потім так поступово згасло, бо влада втратила до того інтерес…
«Імпреза» згасла природньо…
Добре, нехай так. Але уявімо, що бієнале проводилося б і дотепер. Як це вплинуло б на Івано-Франківськ?
Якщо б «Імпреза» існувала дотепер, то я гарантую, що, скажімо, івано-франківський аеропорт давно б приймав велику кількість боїнгів з усіх країн світу. Рівень спілкування, культури, освіти, економіки тут був би не до порівняння з днем сьогоднішнім. Скажімо, стамбульське бієнале починалося разом з франківським, але воно триває й дотепер, що дало значний поштовх в економічному розвитку цього турецького міста. Самеекономічного розвитку.
Одне тягне друге. Візьмемо Польщу, яка чимало вкладає не лише в польську культуру, але й в українську (може навіть більше, ніж влада українська). От вони поєднують в своїй голові ці дві речі – культура та економіка. Чому наша влада не може цього поєднати?
Щодо Польщі, то коли розвивається економіка, вона починає шукати свої базиси, підґрунтя для того, щоб вона могла далі зростати. А для цього потрібно пам’ятати про основи. А основами є цивілізаційні потенціали з одного боку, а з іншого – культурні традиційні надбання, на основі яких потрібно знаходити нові мистецькі формати. Це те, що дає підґрунтя для подальшого розвитку економіки, який несе в собі певні ризики. І для балансування цих ризиків якраз і потрібні моральні етико-естетичні речі.
А те, що Польща зацікавлена в тому, щоб підтримувати культуру України, так це є вже геополітика. Польщі потрібен в Європі потужний партнер.
При минулій міській владі, за міського голови Віктора Анушкевичуса був створений єдиний в Україні Муніципальний Центр сучасного мистецтва. Анушкевичус виглядав людиною модерною, а зараз практично всю владу в місті узурпувала ВО «Свобода», яка ідеологічно застрягла на початку 20-го століття, а світоглядно десь в середині 19-го. Які в тебе прогнози, щодо розвитку сучасного мистецтва в місті при владі, яка ідеологічно відкидає ліберальні цінності?
Питання, яке ти поставив є складне, і щоб на нього відповісти, його треба препарувати й розділити на складові.
Існування Центру сучасного мистецтва в Івано-Франківську є парадоксом, бо воно не є природнім виходом з тих процесів, які відбуваються в суспільстві. Воно є наслідком феноменального поступу окремих людей, які почали в кінці 80-х, на початку 90-х. І це є те, чого досягнули ті художники, які відмовилися від традиційних (ще радянських) форматів об’єднання та співпраці (наприклад НСХУ). Їхніх творчих зусиль стало достатньо, щоб стати помітними на тлі міста і щоб утворити таку структуру, як ЦСМ. А муніципальна влада просто юридично затвердила цю структуру.
Щодо подальшого розвитку? Якщо взяти колишнього мера, то він є такий собі з виду милий чоловік, але певну кількість років тому я мав з ним персональну зустріч і намагався донести до нього бачення розвитку мистецького процесу в Івано-Франківську. На жаль, наша розмова була дуже короткою, він сказав, що його більше цікавить спорт.
Що стосується новітньої влади, то я не є особливо насторожений, тому що бачу, що мистецькі процеси, які відбуваються в Івано-Франківську дивним чином мало залежать від влади. Від влади вигається єдине – не пхати палиці в колеса. Не можете пальним накачувати цей процес, просто пустіть і колесо знайде собі хід. А можете допомогти – будь ласка, заведіть двигун і підтримуйте.
Стосовно ж нового мера Руслана Марцінківа, то я бачу, що він людина командна. То ж, якщо їхня команда побачить, що їм для подальшого поступу ці мистецькі процеси в місті потрібні, то вони не будуть перешкоджати, а можливо навіть підтримають. Якщо в цьому контексті згадати секретаря міської ради Оксану Савчук, то в неї є певний досвід – за її сприяння був відкритий (нехай і маленький) виставковий зал при дитячій художній школі.
А загалом ситуація для мене видається складною. Я це говорив і десять років тому, і п’ятнадцять, коли мав зустрічі з людьми, які були вже при владі, чи тільки йшли туди, щоб вони чітко визначали пріоритети, щоб було видно чи можна на того або іншого чиновника покладатися в тому чи іншому питанні, а якщо ні, то вже якось самому.
Поки що невідомо, як буде далі, але мені здається, що ті люди, котрі зараз прийшли до влади в місті, шукають якогось прориву. Не досконало розбираючись в місцевому потенціалі, вони все ж хочуть чогось досягнути. Побачимо.
Зараз в Україні триває ця дивна війна і вже неодноразово (навіть на рівні міністерства культури) ми чуємо «не до культури зараз».
Тобто міністерство культури заявляє, що зараз не до культури, водночас виділяючи мільйони гривень на якийсь фестиваль патріотичної пісні. В той же час вони ж говорять, що і окупація Криму, і війна на Донбасі стали можливими тому, що не приділялося належної уваги розвитку української культури. Як в їхній головці поєднуються ці речі?
Все що стосується міністерства культури, цих процесів, які тягнуться ще від совка, то це оксиморон. Бо що таке культура? Це плекання. І плекання відбувається в мене всередині. І щоб ще був міністр, який би займався плеканням того, що в мене всередині – для мене це абсурд. Є країни де немає міністерства культури, вони дають громадянам конституційні свободи і в рамках цих свобод розвивай, що собі хочеш – виготовляй зброю, добувай нафту чи розбудовуй культуру.
В мене за весь час, доки я займаюся тим, чим займаюся, було дуже мало контактів з чиновниками від культури. Якщо й були такі контакти, то вони залишали не надто приємні враження.
Хоча й тут треба розділяти, бо є посада, яка обмежена різними законодавчими актами, приписами, параграфами, але є ще посадовець, який обіймає цю посаду. Або це людина, яка вихована відповідним чином (інтелігентні дідусь, прадідусь, батько й мати), або ні. І, в залежності від того, яким є суб’єкт, як вихований, від його особистої культури залежить, як він буде працювати з тими всіма параграфами і приписами. Тому для мене завжди цікавішою є сама персона. Але стається так, що цих всіх діячів (від начальників управлінь культури, просто начальників, директорів і аж до ректорів) дуже рідко можна побачити на цих культурних процесах. Вони інколи з’являються на якихось відкриттях виставок, вручають квіти, вітають, перерізають стрічки… Але там ніколи не побачиш суб’єктивного відношення до процесу. Там майже ніколи не побачиш такого глибокого аналітичного занурення в те, що відбувається. І це є погано, тому що в цілому всі знову бачать, що є певна імітація – посада є важливішою (прийшов, привітав, йому всі плещуть, у цього був той, а в того той). А повинно бути не так. Якщо вийшла якась цікава книга, то чиновник повинен відгукнутися на це. Причому відгукнутися з глибоким розумінням того, що він прочитав. Ти прочитав і твоя особиста культура, твоє виховання передбачає можливість зробити той чи інший висновок і стисло його передати. Але цього немає. При цьому це стосується не лише книги, але й появи нової пісні, чи діяльності того чи іншого художника, чи якоїсь картини. Тобто, в цілому. Я розумію, що не можна прослідкувати за всім, але тут ми вже підходимо до відсутності інституту критики.
Як відсутність критики впливає на художній процес? Юрій Макаров, наприклад, стверджує, що за відсутності критики немає й процесу.
Я про це говорю практично на всіх відкриттях виставок, починаючи з 90-х років. Я вже робив якісь спроби і з журналістами персонально говорив, що це вам може бути й вигідно, бо в Україні ця ніша порожня. І критик має бути не один. Між критиками має бути діалог, чи навіть полілог, дискусія. А хтось з людей буде приставати до однієї точки зору, хтось до протилежної і таким чином буде відбуватися й суспільний діалог. А цей суспільний діалог вже є ні чим іншим, як розвитком художнього процесу.
Самому художнику вигідна критика?
Безумовно. Чим складніший, цікавіший художник, тим більше він зацікавлений в глибокій критиці. Тому що критик йому, якби підказує куди не треба йти, в чому він може помилятися. Це той випадок, коли ти себе збоку не бачиш, а це дуже потрібно. І художники від того страждають, що не приходить критик-рецензент і не каже, слухай, ти так не роби, а розвивай ось це, воно твоє. Відсутність критики гальмує ріст якості.
А відсутність критики якраз і є наслідком ставлення держави до культури. Тобто ми зробили коло й повернулися до того, з чого почали…
З одного боку так, але з іншого боку тут ще є фактор конформізму та суспільного лінивства. Не може бути так (це було б фальшиво), щоб прийшов начальник управління культури в Інститут мистецтв і сказав, так, народ, художників в нас забагато, нам потрібні критики, хтось з вас має бути критиком. І тут два-три студенти кажуть – ми будемо. Теоретично це можливо, але таке зовнішнє педалювання не витягує справжніх людей, які глибоко відчувають і мають потребу бути критиками за покликанням. З іншого боку повинна бути віддача. Така річ є працею, будь-яка праця має бути оплачуваною. Ця інтелектуальна праця теж не може бути оплачувана низько, щоб людина через такий рід діяльності не мусила сидіти голодною. Отут суспільство вже могло б відгукнутися якимись грантами. Провести конкурси від міської ради, чи від інших якихось структур. Оголосити, що ми надаємо таку стипендію, чи такий гонорар, чи таку премію. І це не мають бути мізерні кошти, бо така людина ще повинна мати в суспільстві певне реноме й певний імідж. Але, в свою чергу, по цьому полю така людина повинна ходити, як по мінному. Щоб знати, що якщо прийде інший, точніший, уважніший – він твоє місце займе.
На цьому мінному полі має грати не один футболіст?
Так. При цьому дуже уважно грати і в результаті умовний кубок хтось таки отримає. А в цілому, глядачі будуть плескати, улюлюкати – так як це й має відбуватися.
Ми тут з тобою намалювали дуже оптимістичну картинку, але повернімося в реалії. Ти колись, маючи можливість залишитися у Львові, побачив творчу перспективу та потенціал в Івано-Франківську й перебрався сюди. Не шкодуєш тепер? Яке твоє бачення цього міста далі – оптимістичне чи песимістичне? Бо є певні розчарування у всіх.
Мої перші розчарування було десь під кінець 1993-го року, але швидше в політичному сенсі. Я зрозумів, що такого гарного, стрімкого підйому, який відбувся в інших постсоціалістичних країнах, не станеться.
З іншого боку так, я міг і у Львові залишитись, і в 90-х взагалі поїхати з України, але я їздив за кордон лише з виставками.
Втім, для художника Івано-Франківськ залишається надзвичайно цікавим ареалом, бо в нього є дуже цікавий історичний контекст. Івано-Франківськ – місто роздвоєнь. Це і межиріччя двох річок, і двох імен, і двох центрів (площа Ринок і Вічевий майдан – ред.). Ця бінарність, це постійне перебігання утворює оту іскру.
Нащадки умовної радянської культури зіпсували як архітектуру, так і організацію життя. Ця тотальна забудова міста цілими житловими масивами вона ще дасться взнаки в майбутньому, коли ці будинки (які зараз переважно стоять напівпорожніми) заселяться. Коли ці люди прийдуть сюди жити, це буде зовсім інший контингент наповнення міста.
Це потягне за собою несподіванки і, навіть, неприємності. Але разом з тим будуть і якісь нові речі. Потенціал в Івано-Франківську залишається і я залишаюся в цьому місті. Мені тут комфортно, мене все це тішить і радує. Мені б ще трішки більше певної стабільності, тому що в Івано-Франківську художнику практично неможливо вижити матеріально.
Втім, не зважаючи на це, мені тут цікаво, я тут живу і, дасть Бог, буду ще жити.
Дякую за розмову.
http://www.versii.if.ua/publikacii/miroslav-yaremak-ivano-frankivsk-zalishaye-v-sobi-potentsial-lokalnogo-vibuhu/
Немає коментарів:
Дописати коментар