Lyudmila Semenyuk: В Україні є дві правди.

Одна, яку в красивій обгортці подають паркетні журналісти у провладних та олігархічних ЗМІ, а інша — просто правда. І як би не намагалися ту просто правду приховати, вона, як шило у мішку, вилазить. І коли цих шил стане забагато, то і найміцніший мішок може миттєво перетворитися на нікому не потрібну ганчірку. У нас достатньо людей, які здатні прочитати англійською не лише субтитри в кіно, а й зарубіжні видання, солідні, незалежні та нікому, крім читачів не підвладні.

Наприклад, The Washington Post, яка щоденно виходить із 1877 року майже мільйонним тиражем. Вона першою рознесла по світу скандал на Вільнюському саміті, коли президент України, мало того, що ввійшовши в роль особливо поважної персони, дозволив собі запізнюватися на таку важливу для нас усіх подію. Але й безпосередньо з борту літака відправив звинувачення на адресу НАТО в Twitter, де назвав членів Альянсу боягузами і що нібито вони домовляються про долю України без неї (чи не для того взагалі запізнювався?) та в грубій формі навішав на натівців інші надумані гріхи...

Таке інтриганство та безпардонність викликали справжнє обурення у американців. Не забарилось і CNN, яке рознесло по всьому світу слова радника США з національної безпеки Джейка Саллівана: «Американський народ прагнув — спостерігаючи та бажаючи солідаризуватися з хоробрим та відважним народом України — активізуватися і досягнути результатів. І я вважаю, що американський народ заслуговує певної вдячності — від нас, від Сполучених Штатів, від нашого уряду, заслуговує певної вдячності за свою готовність активізуватися, а також від решти світу, як і кожен союзник чи партнер, що підтримує його». Найкрутіша газета Великої Британії The Guardian, захльобуючись від гніву наводить слова обурення міністра оборони країни Бена Воллеса: «Хочемо ми чи ні, але люди хочуть бачити трохи вдячності».

На брифінгу під час саміту НАТО у Вільнюсі зазвичай стриманий та закритий у спілкуванні (як усі британці) міністр із гіркотою закликав Україну приділяти більшу увагу подяці за західну допомогу. За його словами, украінці поспішали отримати всю можливу допомогу, але не завжди належним чином дякували за неї. Виявляється, що стурбованість та постійне переймання проблемами України особисто йому коштувало розлучення із дружиною та сім‘єю, якій він приділяв занадто мало уваги. Бен Воллес відверто зізнався, що Україна часто просить європейські країни відмовитися від їхніх власних запасів зброї та боєприпасів.

Як і в тому, що більшість країн змушують своїх громадян та платників податків затягнути свої пояси. А Україна дивиться на союзників, як на Amazon. Як відомо, це торгова кампанія, яка постачає промислові та харчові товари по всьому світу. «Ми не Amazon. Я сказав ім це минулого року, коли їхав 11 годин, щоб мені дали список», — наголосив міністр оборони Великобританії, розказавши, що в тому списку було багато того, чого вони не взмозі надати, бо самі не мають. Одні газети пишуть, що від Зеленського у відповідь прозвучало привселюдно: «Та що ми кожного ранку маємо йому дякувати?!», інші подають більш розширений варіант невігластва у дипломатії та відвертого хамства, нехай, мовляв той Воллес складе поіменний список, за що конкретно і коли ми повинні йому дякувати...

А відома швейцарська газета SRF навіть ставить питання руба про авторитарність та культ особи українського президента. Це погані меседжі... І щодо конкретики наших шансів вступу у НАТО. Кажуть, що після хамства нашоі делегації вони були змінені. Відмовили у ПДЧ, а в умовах поставили всього три чіткі та зрозумілі світу пункти. 1) — Демократія, тобто відновлення верховенства Конституції та свободи слова. 2) — Безпека, тобто убезпеченість від агентів ворожого впливу всередині влади та країни в цілому. 3) — Подолання корупції… Під час брифінгу представниця нашої делегаціі Дар‘я Каленюк, та сама, що в якості директорки Центру протидії корупції мала б з тією корупцією боротися, теж досить таки по-хамськи звернулась до радника з національної безпеки США: «Що я маю сказати своєму семирічному сину, чому нас не прийняли в НАТО? Що НАТО боїться Росії?»...

Сьогодні, на вулиці Богдана Хмельницького незважаючи на війну та щоденні нальоти на столицю, на повну міняють вуличне покриття... І хочеться порадити пані Дар‘і: а ви скажіть своєму семирічному сину, що наш контрнаступ затягується, і наша перемога відтерміновується, бо замість того, щоб випускати снаряди та нарощувати власну оборонну промисловість, ми міняємо в містах одну вуличну плитку на іншу... І прикрашаємо тротуари дорогущими металевими стовпчиками (тільки навколо одного непрацюючого аеропорту Бориспіль тих стовпчиків поставили на 1 млн гривень), а ще ми садимо дорогі петуніі, відкриваємо фонтани та фінькаємо народні гроші. Або може тупо їх крадемо, і не лише свої, а й гроші інших, хто відриваючи їх від себе, замість красивих стовпчиків із металу виробляє і постачає нам банальні кулі для автоматів... А до НАТО приймають не армії. До НАТО приймають країни. І цей іспит, ми всі разом, на жаль, провалили...

Lyudmila Semenyuk