Про кіно, як сновидіння.

 На фото: Брати Люм"єри, Огюст і Луї

Уже за 5 днів, 28 грудня, гряде 125-літній ювілей світового кіно. Кінематограф народився 1895 року, у той і день і вечір різдвяних свят, коли брати Огюст і Луї Люм’єри влаштували перший кіносеанс у Парижі, на бульварі Капуцинок, у Гранд-кафе.

Традиційно звертають увагу на синхронність появи кіно і перших праць Зигмунда Фрейда з психоаналізу. Робота сновидіння в кіно дуже нагадує психіатричну картину роботи сновидіння на рівні окремо взятої людини. Одна із центральних тез фрейдизму полягає у тому, що під час сну цензурування психіки суттєвим чином ослаблюється. Тим самим на екран нічної сновидної свідомості проектуються витіснені, задавлені думки, почуття, бажання. Після пробудження ми зазвичай доволі швидко забуваємо сни - цензурування триває, воно відсікає вільні, непокріпачені прояви свідомості.

А кіно? Тут ми отримуємо можливість не тільки позбутися цензурного зовнішнього тиску на нашу свідомість, а й зберегти сон в його адекватній формі. Зберегти, щоби потім багато разів відтворювати. Для чого? Один із висновків: аби закріпити прокламовану свободу від цензурних утисків. Знову й знову поринаючи у фільмовий світ, ми переживаємо ні з чим не порівнянне відчуття свободи.

Це один варіант, одне потрактування роботи кіно як сновидіння, що дарує людині відчуття свободи. Однак відомі й інші способи використання кіно, спрямовані на те, щоби - даруючи ілюзію свободи - закріплювати певні матриці мислення і поведінки, ініційовані зовнішніми джерелами.

Одним із таких джерел є держава, чия репресивна функція вочевидь спрямована сама на цензурування проявів осібної свідомості. Уже в роки Першої світової війни європейські держави зрозуміли, що кінематограф легко надається для потреб війни, передусім інформаційної, і доволі швидко припасували кінематограф до своїх потреб.

Загальновідомим прикладом тоталітарного кіно є радянський кінематограф часів Йосипа Сталіна. Більшовики, взявши владу у свої руки, постали перед проблемою контролю над масовою свідомістю. Складність була ще і в тому, що населення колишньої Російської імперії розпорошено на величезній території. Об’єднати їх можна було тільки навіявши тому населенню спільні колективні, об’єднавчі сни. Що й було зроблено.

Спосіб доволі простий. Тут працюють і механізми гіпнозу. Людина у стані сну справді позбавляється цензурного контролю, але саме це і дозволяє ввести у її свідомість образи, необхідні для контролю і корегування. Наприклад, образ Батька нації, образ патріархального колективу, який існує заледве не завдяки Патріарху. Рано чи пізно подібні образи втрачають силу (як саме це відбувається ми бачимо нині на прикладі Білорусі), але, за обмеження циркуляції інформаційних потоків, їх тривалість може бути доволі значною.