Є така думка: Іван СОЛОДОВНИК "...виступ Вакарчука вкотре доводить, що ліберали — це не лише сліпі поклонники всього західного, але й, не рідко, корисні ідіоти на службі Москві".

    Попереджаємо: публікацію взято ще з часів  28.05.2016 року. Розміщуємо її тому, що довкола Вакарчука знову бурлять політичні пристрасті.

    До Вакарчука-музиканта можна ставитися по-різному. Це значною мірою справа естетичних смаків (хоч і не тільки їх). А от до Вакарчука-громадського діяча чи навіть політика ставлення мало би вже стати однозначним. Важко забути, як у час, коли Москва лише розпалювала полум’я “русскай вєсни”, Вакарчук прогинався перед донецькою ватою і поливав брудом Сашка Білого.

    Але й на це, напевно, можна не зважати. Чого ж бо чекати від музиканта досить ліберальних і космополітичних поглядів? Натомість маємо зважати на те, що Вакарчука зараз активно “розкручують”, а він досить активно відпрацьовує чиєсь замовлення. Остання політична пісенька, яку заспівав Вакарчук, — це його “Лекція Свободи”, прочитана на IV Львівському медіафорумі під час вручення Премії імені Олександра Кривенка. У час, коли триває військове протистояння з Москвою, Вакарчук не знайшов нічого кращого, як у своїй лекції… напасти на процеси національного відродження. Свою лекцію Вакарчук будував на критиці ніби то крайньо етнічної спрямованості сучасного українського патріотизму.

    Якщо вірити новоспеченому “пророку”, у нас спостерігається якась надмірна зосередженість на етнічності. Якби він ще трішечки постарався, то міг би почати розповідати, як погано живеться в Україні тим, хто у кого серед пра-прадідів був би хоча б один неукраїнець. Навіщо Вакарчуку видумувати проблеми там, де їх насправді немає, стає зрозуміло, коли послухати його лекцію до кінця. Розкритикувавши “кровний патріотизм”, Вакарчук почав озвучувати типову риторику в стилі “політичної нації” і “Какая разніца, на каком язикє разґаварівать?”
 — Нам потрібно перестати будувати державу, засновану на кровному патріотизмі, а почати будувати державу, засновану на конституційному патріотизмі.
— Саме таким відкриттям поділився новий трубадур “свободи”. Далі він узагалі почав говорити таке, що було б гідним навіть не лібераста, а автора московських пропагандистських матеріалів про те, що Україна — штучна країна. Вакарчук зазначив: — Ми маємо усвідомлювати, що держава, яка створена у 1991 році, була створена під впливом не наших суб’єктивних, а певних історичних, об’єктивних обставин, і не є абсолютно природнім утворенням. Вона була зшита з різних кусочків і різних країн, людей із різними історіями, різне бачення минулого і майбутнього, в кінці кінців – різну мову і деколи навіть ходили в різні церкви. Погодимося, що державне будівництво не повинно спиратися на абсолютизацію “кровного чинника”.

    Немає нічого принципово поганого, що в Україні мешкають представники інших європейських народів. Ці люди можуть з часом приймати українську національну ідентичність. Можуть зберігати свою власну ідентичність, але обов’язково при цьому бути патріотами тієї країни, у якій мешкають, шанувати українську історію, знати українську мову і користуватися нею у публічному просторі. Це цілком справедливо і природно.
    Зовсім інша справа — це те, що ми мусимо не допустити поселення в Україну осіб неєвропейського походження — вихідців із Азії та Африки. Але Вакарчук виступає на захист навіть не мультикультуралізму, а звичайного совка. Він показує себе захисником національної скаліченості України. Якщо повірити у те, що він проповідує, українцям не варто боротися з денаціоналізацією, русифікацією, духовною руїною, яка найбільше захопила схід і південь нашої країни. Потрібно просто плекати “конституційний патріотизм”.

     Задумаймося: хіба така “демократична”, прозахідна, ультраліберальна позиція не є водночас вигідною Москві? Нинішня московська агресія готувалася не лише військово. Москва послідовно вела свою пропаганду, намагалася нав’язати населенню України власну масову культуру та бачення історичного минулого, противилася мовній дерусифікації України. Сам В. Путін нещодавно зазначив: “Збереження російської мови, літератури та нашої культури – це питання національної безпеки, збереження своєї ідентичності в глобальному світі”. Потрібно пам’ятати, що Москва особливим чином займалася і займається цим “збереженням” не так у себе вдома, як на територіях, на які хоче мати вплив. Особливо ж це стосується України. Москва сама не керується принципом “Какая разніца?” Навпаки, у Кремлі дуже зацікавлені у збереженні русифікованості України. Ми ж, на думку Вакарчука, чомусь маємо відкинути мовну тему.

     Приклад для наслідування Вакарчук цілком передбачувано бачить у США. Лиш він чомусь забуває, що декілька століть поспіль у цьому “котлі” представників різних народів переплавлювали і заливали у конкретні мовні, культурні, ідеологічні “форми”. Більшість сучасних білих американців — це нащадки мігрантів із Німеччини. Та попри це, на певному етапі формування американської спільноти США не стали двомовними (англо- і німецькомовними). Титульна, корінна частина американського суспільства зуміла нав’язати свою мову і культуру величезному числу мігрантів. Або ж наведемо інший приклад із історії обожнюваних Вакарчуком США. На момент Другої світової війни у США мешкало дуже багато осіб японського походження. Напевно, більшість із них уже мислили себе американцями. Попри це, коли спалахнула війна з Японією, американська влада запроторила їх до концтаборів.

     Цинічний виступ Вакарчука вкотре доводить, що ліберали — це не лише сліпі поклонники всього західного, але й, не рідко, корисні ідіоти на службі Москві. Пам’ятаймо про це, бо із Вакарчука можуть зробити навіть не нову Руслану з її танцями і ліхтариками на Майдані, а щось значно серйозніше. Комусь дуже вигідно, щоб українці йшли за безмозгими кумирами і сліпими поводирями.
    Святослав Вакарчук — новий троянський кінь у боротьбі проти України?
Джерело:    http://banderivets.org.ua/svyatoslav-vakarchuk-novyj-troyanskyj-kin-u-borotbi-proty-ukrayiny.html