Відомий український музикант, автор і виконавець легендарної пісні «Україна», яка фактично стала неофіційним гімном держави, Тарас Петриненко на днях відсвяткував свій ювілей. На честь свого 60-річчя митець з програмою «Останній з могікан» відправився в тур українськими містами. Проте у столиці поки не виступає, обіцяє лише восени: мовляв, часи зараз нелегкі, національний продукт давно немає попиту. Проблема, на його думку, в тому, що держава потроху нищить все українське, а підтримку надає тим, «хто співає в саунах і на корпоративах».
В часи Помаранчевої революції Тарас Гаринальдович був активним учасником всіх подій на Майдані, він співав за Віктора Ющенка, потім за Юлію Тимошенко, сподіваючись на те, що ці люди змінять курс країни. Проте тепер впевнений: то було для нього найбільше розчарування в житті, яке інакше ніж зрадою назвати неможна.
Про п’яту колону в Україні, прірву, яка чекає на державу та музику, а також про зраду вождя Помаранчевої революції та причини, через які потрібно освятити Палац Україна, він розповів в інтерв’ю «Главкому».
«Введуть податок на українську пісню»
Пане Тарасе, в рамках свого ювілейного туру ви майже кожен день відвідуєте нове місто. Житомир, Івано-Франківськ, Дрогобич, Львів, Луцьк… Але де в цьому переліку столиця? Невже до вас в Києві не так привітно ставляться? Чому ми не так часто бачимо вас на великій сцені?
Концерт у Києві я все-таки планую, але вже на осінь. Оскільки у мене ювілейний рік, то до кінця цього року я можу давати концерти, що будуть називатися ювілейними.
фото: pravda.com.ua
Але справа в тому, що зараз такі часи, що ніякий продукт взагалі ніяким попитом не користується. По-перше, людей тим продуктом вже перегодували.
По-друге, люди поступово починають розуміти, що все оце навколо, включно із шоу-бізнесом, - це суцільний обман, і щирості там немає ані краплі. Можливо тому люди і відмовляються від того, щоб ходити на якісь концерти.
А тим більше, коли приходить час яких-небудь виборів, то люди ходять на ті концерти, як у нас прийнято, просто на халяву – по майданах. Та я цьому ні в якому разі не дорікаю. Бо люди у нас надто бідні, щоб платити реальні гроші за реальні квитки на реальних виконавців.
Але все ж подекуди платять. Тільки якщо дивитись на афіші, наприклад, того ж Палацу України, то українським зіркам там не має місця. Проте іноземних виконавців, переважно, російських достатньо, і квитки начебто розходяться. Чи з новим керівництвом в обличчі колишнього міністра культури Михайла Кулиняка розклад може змінитись?
Ну, по-перше, якщо це вже робиться, то робиться навмисно.
Власне, так, як і телеефір сьогодні заповнюється фільмами на кшталт того, «какие мы были дружные ребята в Советском Союзе». Я вважаю, це все одного поля ягоди.
А що стосується безпосередньо Палацу Україна… Не знаю. Мабуть, для того, щоб ми там виступали, потрібно, щоб священики прийшли та освятили його – після того, що там відбувалось. Ну, воно і так сарай, я ніколи не любив там виступати, але зараз – просто жах.
Так а що робити, щоб знову поставити український культурний продукт на перше місце. Тим паче, що в країні вже не тільки російським виконавцям перевагу надають, але і російській мові взагалі. І скільки б з цього приводу не протестували деякі українці, Партія регіонів потроху, та йде до російської другої державної. Депутат від «Свободи» Ірина Фаріон якось запропонувала вводити податок на чужу пісню і чужу мову. Вважаєте, це може бути виходом з ситуації?
За цієї влади жодних податків на чужу пісню і чужу мову апріорі бути не може.
Скоріше, ще введуть податок на українську пісню. Принаймні, сьогодні робиться все для того, щоб добити українство, добити хребет всьому українському.
Як зараз проходять ваші виступи? Чи йдуть люди на концерти? Чи допомагають у організації вам спонсори?
В Івано-Франківську зал весь проданий, здається навіть продані й додаткові місця. Що там далі по містах на рахунок продажу – я не знаю. Та я цим живу, в мене немає більше ніякого бізнесу. І спонсорів ніяких я не маю. В мене практично ніколи не було спонсорів, принаймні, таких глобальних, які б могли проплатити, скажімо, основну затратну частину туру. Мої спонсори – це мої глядачі.
«Занадто сильним було розчарування після Помаранчевої революції»
Вам ще в далекі 70-ті роки забороняли співати української мовою свої пісні. Зараз заборону замінили на процес поступового витіснення?
Мова не про те, що тоді просто забороняли співати українською мовою. Забороняли співати свої пісні. Тобто пісні Спілки композиторів і Спілки письменників співати було можна. Через те, що вони було надто лояльні до того, що відбувалося в країні.
фото: tabloid.pravda.com.ua
Але зараз фактично ті процеси продовжуються. Всі телеканали, радіостанції знаходяться переважно в руках людей, які, як мінімум, є просто байдужими до всього українського. І те, що не зробили більшовики, намагаються доробити наші доморощені керівники. Ну і з Росії явно йдуть вказівки, бо там «собиратели земель». Але ж і наші доморощені помічники, запроданці, чи називайте їх як хочете, допомагають всьому цьому здійснитися.
Тобто українському культурному діячу про підтримку держави навіть не варто мріяти?
Нинішні верхівка держави підтримують тих, хто співає для них в саунах і на корпоративах, хто фактично є для них розвагою. В Україні бути українським за переконанням артистом надзвичайно важко.
От що стосується роботи. В Черкасах готувався концерт, і нас запросили для участі в цьому концерті. Але після того, як всі списки буди подані у відділ культури, моє прізвище було благополучно викреслене. Стали питати: мовляв, що ж це таке, це ж народний артист України? У відповідь почули приблизно таке: нам сказали – ми викреслили, все.
Але про що тут говорити? Коли у прямому ефірі радіо «Ера» кажуть, що «укрАинский язык – это язык быдла», то можна сміливо стверджувати, що ми дожилися.
І аж поки не розпочнеться внутрішній протест кожного нормального українця, причому неважливо, чи україномовного, чи російськомовного (бо таких українців теж багато, і вони хороші, ну просто мовою ніколи не користувались і бояться на неї перейти), нічого не зміниться. Має бути внутрішній протест – ми ж українці, ми ж не з неба сюди впали.
Якщо ви вже заговорили про необхідність внутрішнього протесту кожного українця. Яким має бути у нього зовнішній прояв? І чи готові люди, на вашу думку, як активного учасника Помаранчевої революції, вийти на Майдан – за пісню, за мову, за політичну силу, за якісь певні пільги?
Мене надзвичайно цікавить і надзвичайно турбує питання, чи готові на сьогоднішній день, взагалі, наші люди за себе стояти. Чи то за мову, чи то проти якихось інших утисків.
Я бачу, що люди дозрівають, але ще не дозріли. Бо занадто сильним було розчарування після Помаранчевої революції, занадто болючою була ця зрада.
«Посіяли – не зійшло, і це, насамперед, стосується Віктора Андрійовича»
Вас особисто, щоб могло змусити знову вийти на Майдан?
Мене не потрібно змушувати виходити на Майдан. Настане просто якийсь критичний момент, критична точка, яка всіх нас «викине» на вулицю. Іноді настає момент, коли терпіти більше не можна.
Що саме може стати такою критичною точкою? Адже ми бачимо, як люди протестують маленькими групами. Хтось ламає паркан біля Верховної Ради за пільги, хтось ходить на суди «за Юлю» та «Юру», хтось стоїть під Українським Домом за мову, хтось мітингує на підтримку Павліченків. Але ці протести локальні і через певний час завершуються переважно нічим. Яким має бути привід, що об’єднає всі ці групи людей?
У випадку із Павліченками у протестах активну участь беруть вболівальники київського «Динамо» і не тільки. І тут потрібно розуміти, що вони – це не просто спільнота, не просто люди, які мешкають в будинках, квартирах і так далі. Це вже об’єднана громада футбольних фанатів, їх особливо не треба організовувати, вони і самі дуже швидко організовуються. Інше питання в тому, як організовуються всі ті пересічні люди, які звикли терпіти, які звикли на своїх кухнях обговорювати всі ті проблеми.
Зло, як правило, вміє об’єднуватися, воно може бути небагатим числом. А добро надто довго чухає потилицю, розбирається, що до чого. Зло в цей час готується до того, що може відбутися протест, наприклад, і готує якісь контрзаходи. Так завжди було, і не знаю, що має змінитись, щоб цього разу було інакше.
Хочеться, що б ми теж набиралися розуму, досвіду. А єдиний досвід, якого ми набрались після Помаранчевого Майдану – це «ой, нічого не виходить, ми ні на що нездатні».
фото: pravda.com.ua
Але я впевнений: якщо ми посіяли одного разу, і нічого не зійшло, це не значить, що сіяти більше ніколи не треба.
Під час Майдану ви активно підтримували Віктора Ющенка, потім вситупали активно за Юлію Тимошенко. Тепер кажете, що «нічого не зійшло». Які зараз ваші стосунки з цими політиками? Яким є ваше ставлення? Чи кардинально воно змінилось?
Я, звичайно, продовжую підтримувати Юлію Тимошенко через те, що вона єдина фактично залишилась на своїх позиціях і при цьому абсолютно невиправдано знаходиться в тюрмі.
Але справа ж не в прізвищах зовсім. І не Ющенка я тоді підтримував, і не Тимошенко. Я підтримував шлях нормального розвитку для своєї країни. А Тимошенко і Ющенко були уособленням тих сил, які б могли за це поборотися. Але так, посіяли – не зійшло, і це, насамперед, стосується Віктора Андрійовича, на якого ми покладали надзвичайно великі надії.
Вже тоді, стоячи на сцені Майдану, я казав, що, якщо цей чоловік не справиться, або щось не складеться, то це буде найбільшим розчаруванням мого життя. На превеликий жаль, десь так воно і вийшло.
Ви спілкувалися з Ющенком після того, як він став для вас розчаруванням? Чи, може, під час парламентських виборів минулого року, коли він, не маючи шансів, все ж вирішив знову спробувати повернутися на політичну арену?
Ні, такої можливості в мене не було. Лише після перемоги, після Помаранчевої революції ми спілкувалися з ним пару разів. Але вже тоді було видно, що з цього нічого не вийде.
На виступах з Тимошенко і в часи прем’єрства і вже після її відставки ви фактично стояли з нею пліч о пліч. Яке враження вона справляла на вас як політик? Чи мали з нею довірливі розмови?
Довірливих розмов у мене з Тимошенко не було. Ми з нею перетиналися на майданчиках, звертались до людей із пропозиціями, промовами і все. Але я і досі бачу, що це надзвичайно сильна особистість, сильна людина. Їй можна закидати багато чого, що багато хто і робить. Та єдине, я твердо знаю, що з Україною такого б не коїлося, якби президентом стала Тимошенко. Можливо, в економіці ще були б певні питання, але, принаймні, в плані де українізації України такої ситуації не було б. І це те, що мене спонукало і спонукає підтримувати ті сили, які не дають зрусифікувати Україну і повністю віддати її під Росію.
«Я співав за всі опозиційні сили»
Тоді давайте я трохи інакше поставлю запитання: ні за що, а за кого б ви могли вийти на Майдан зараз? На парламентських виборах восени ви ж співали «за» політичні сили.
Я співав і за «Батьківщину», і за «Свободу», і за «Удар» - фактично за всі опозиційні сили, які є в Україні. Я намагаюся, щоб там не було, наскільки це можливо, їх підтримувати. Бо якщо їх не підтримувати ніяк, то не буде більше кому сьогодні чинити опір владі.
А жодна з цих партій не запропонувала вам часом приєднатися до її лав? Адже вибори підтвердили: зірки в списку – це, як мінімум, модно.
Ні, мені давно ще тільки пропонували. Ще покійний Чорновіл робив мені таку пропозицію, але я відмовився йти в політику, в депутати. Бо це командна гра, а я звик відповідати сам за себе переважно. Часом політики і політичні команди, які сьогодні уособлюють собою одну позицію, з якихось політичних, незрозумілих мені причин, дуже часто змінюють її на цілком протилежну. А якщо я належу до певної сили, то начебто змушений її підтримувати. Але, маючи свою голову на плечах, своє сумління і свою совість, я не можу на таке погодитись.
Кого з мажоритарників ви підтримували? Конкретно.
Я підтримував тих мажоритарників, які і йшли від трьох опозиційних сил – «Свободи», «Батьківщини», «Удару». Зараз прізвищ просто всіх не згадаю – бо їх було не один, і не два, їх багато було.
фото: tabloid.pravda.com.ua
Як ви ставитеся до колег, які на кожних виборах співають за зовсім різні політичні сили? Гадаєте, артист має бути принциповим, чи гроші не пахнуть?
Це їхня справа, я ж їм не суддя, і не Господь Бог. Я міг помилятися, наприклад. Як стосовно Ющенка. Я сподівався, що це людина, яка дійсно виведе Україну на якісно новий шлях, проте так не сталося. Але я не шкодую, що я його підтримував, бо я щиро вірив у те, що він зможе це зробити. І це вже не моя вина, що все сталося інакше. Але ідеологічно протилежні сили я ніколи не підтримував і підтримувати не збираюсь.
Тобто за певну суму не заспівали б за Партію регіонів?
В жодному разі, і Партія регіонів чудово про це знає.
Є сили проукраїнські, є сили антиукраїнські – в моєму розумінні. І якщо я навіть бачу, що це (серед проукраїнських сил) не зовсім те, що, скажімо, реально може вивести Україну на якісь передові позиції, то я знаю, що ці люди, ці сили, як мінімум, не дадуть впасти нам нижче, не дадуть добити Україну як націю, як народ. Якщо немає абсолютно доброго вибору, то все одно потрібно обирати те, що є кращим, а не просто відвертатися від цього і в такий спосіб давати прийти до влади тому гіршому, що може бути в Україні.
З одного боку, влада слідом за опозицією багато говорить про євроінтеграцію, з іншого суди по Луценко, Тимошенко, критичні резолюції Заходу поступово нівелюють ці заяви. Керівництво країни в якості альтернативи розглядає приєднання до Митного Союзу…
На сьогоднішній день наша держава впевнено прямує в прірву. І якщо вектор не зміниться, прірва не забариться. Це прикро визнавати, але Україна розділена, як мінімум, на дві частини, і це грає недобру гру, а нам треба визнати, що є чорне, а що є біле. Без цього ніякого толку не буде. Коли проукраїнські сили серед населення будуть домінувати, у нас не буде жодних проблем.
Але зараз у нас є вплив п’ятої колони, людей, для яких головне – доля Російської імперії, а не якоїсь там України. Тому ми і маємо такий результат – і в економіці, і в культурі.
Немає коментарів:
Дописати коментар