Марія Дзюба: В історії християнська філософія, яка насправді є цілеспрямованою ідеологією, для українців майже ніколи благом не оберталася.

 

"Хоч би ушам глухим, до німої гори, —. Говори!" (І.Франко)

НЕНАВИСНО В ЛЮБОВІ ПЕРЕБУВАЮЧИ

«… Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах…» (Вих.20:5)

„…Господь мстивий та лютий, — Господь мстивий до тих, хто Його ненавидить, і пам'ятає про кривду Своїх ворогів. (Кн.пр.Наума 1.2).

(Матв.5.43) «..А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує… Коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митники роблять? І коли ви вітаєте тільки братів своїх, то що ж особливого робите? Чи й погани не чинять отак? Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!

(Матв.5.38) …Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому й другу»

„Життя ж вічне — це те, щоб пізнали Тебе, Єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його”. (Івана 17:3)

На світлині автор публікації Марія Дзюба.

У мене, перепрошую, виникають сміливі запитання:

1. То Ісус всіх, хто його любить, насправді ненавидить? Бо за його наукою -- любити тих, хто нас любить, це все одно, що уподібнюватися митникам і поганам?

2. Чи Ісус таки уподібнився митникам та поганам і насправді любить тих, хто його любить?

3. Як тоді в цих святих крайнощах матися християнам, щоб, як кажуть, «дах не поїхав»?:

- Бути згідно науки Ісуса досконалими, як Отець небесний, який є єдиним (підкреслюю – ЄДИНИМ! Тобто, без Ісуса) правдивим Богом і, як цей Бог, маємо пам’ятати про кривду ворогів, бути заздрісними і люто мстити не лише ворогам, а навіть їхнім нащадкам?

- Чи навпаки, що суперечить уподібненню до єдиного правдивого Бога – маємо ворогів любити і взагалі злому не противитися? Хай всякі зайди та свої паршивці побожний нарід оббирають, грабують, принижують, знищують, а він смиренно все прощає?

__________

Впродовж життя я спостерегла, що притомні віряни бояться думок щодо цих святих суперечностей. А так, як їх з народження занурюють в релігію, а потім та релігія суцільним напливом ритуалів, загальної містичної світоглядності окільцьовує навіть повсякдення – то люди лавірують в постійній підміні понять, погоджуючись на загнану їм у голови недосконалість та гріховність, що нібито заважає істинному розумінню як Отця, так Сина і їхнього промислу загалом. Мовляв, головне вірити, що ці боженьки на небесах мешкають, на землі несповідимо промишляють, а істина відкривається лише після смерті.

Гадаю, не важко бачити, кому такі святі страхопудні каламбури вигідні. Проте, свободу думки з-під полуди страху вдається видобути тільки окремим. Надія хіба на молодь. Влучно хтось прорік, що треба боятися фанатично віруючих людей, бо вони здатні на найгірше, адже впевнені – їхній Бог їм усе простить, тому постійно і вправно каються, смакуючи тіло і кров свого бога, ну й прощають навіть непростиме собі подібним і не тільки.

Хоч серед нас не так уже й мало тих, що мають думки на межі єретичних, проте тамують їх у собі, щоб не опинитися в невигідному (осудному) становищі свого побожного оточення. Тому підіграють загалу. Через це, не менше ніж через фанатизм, у нас домінує повне загальне дурисвітство у вигляді як не всякого роду підлабузтва, пристосуванства, то спотвореного ставлення до світу, як до вкрай гріховного, недосконалого, тимчасового, який конче вартий знищення, що милосердний боженько от-от і вчинить.

Через таку світоглядність маємо здебільшого й відповідне ставлення як до флори і фауни, так до історичних, мистецьких, культурних, наукових надбань та цінностей як національного так світового значення.

В історії християнська філософія, яка насправді є цілеспрямованою ідеологією, для українців майже ніколи благом не оберталася. Недарма її успішно перейняла собі совіцька наволоч, поставивши ставку саме на блаженних гнаних і голодних, пообіцявши їм рай комунізму і рівність перед святою трійцею лєніна-маркса-енгельса, небачено пограбувавши в результаті чимало народів і залишившись досі безкарними, зате забезпечивши нащадків благами, які й нині їм торують дорогу до влади і часто до найвищої.

Згубність цієї філософії усвідомлювали й наші національні світочі, зокрема – Т. Шевченко, І.Франко, Л. Українка і навіть син священика, наш славний С. Бандера під час Визвольного Руху (який і нині триває). Тому, на мою думку, треба починати змінювати бодай свідомість, хто на це розумово не без сміливості здатний. Зовнішня ж атрибутика – це лише музей історії.