Вручив Кантові його персонажний примірник. Попозувати з яким більш влучно, для луку, він не захотів, бо має "нинька обломане лице, бо на нього кидає недобру тінь ранковий біль голови. Котрий, правда, вже минув, але неприємний осад на лиці лишився".
Ґрунтовно проінвентаризувавши книжку, запитав мене про кольорові листівки, мружачись від них, ніби засліплений агресивними кольорами:
- А то по шо?
Ґрунтовно проінвентаризувавши книжку, запитав мене про кольорові листівки, мружачись від них, ніби засліплений агресивними кольорами:
- А то по шо?
- А то поштівки, відгороджують розділи книжки, такі хвірточки між ними, які можна вийняти і кудись послати.
Після цього по-бібліофільськи постановив:
- Така груба, багато дерев пішло! А я якраз дерева садити буду. На цвинтарі. Замовляю там собі пам'ятник на ті гроші, що ви мені тогди назбирали. Хочу, аби моя могила була поміж деревами. Але не в книжковому магазині, а в садочку, зроблю цвинтар-сад. Мушу обсадити вже, щоб встигло вирости, дотягнутись і підключитись до неба. Бо дерева - то його ноги, через них воно втоптується у землю.
Тоді я нагадав Панові_Дайте_Пару_Копійок, що надмогильний пам'ятник для нього треба замовляти у вигляді пари копійок: вертикальна і горизонтальна плити мають бути не прямокутні, а круглі. Він заперечив, що таку могилку швидко сплюндрують, бо всі зрозуміють, що вона - для нього. Видно, в його селі високий рівень кантофобії - вищий за рівні гомофобії, расизму чи мізогінії.
Тоді я запропонував влаштувати йому місце в Кварталі 136 Чукалівського кладовища, де поховані інші герої книжки - Федот, Калюкін, Парфьон і Крейзік. Вийде безпрецедентно літературна алея, смерть же - чи не найбільш літературне з усього, що має людина, літературніше за любов, яка схильна ментально видозмінюватись з часом, сходячи на пси. Зі смертю нічого подібного не відбувається, вона не стає набридливою і не псується. Любов примушує чоловіка виглядати дурнувато, смерть – навпаки.
Тоді я запропонував влаштувати йому місце в Кварталі 136 Чукалівського кладовища, де поховані інші герої книжки - Федот, Калюкін, Парфьон і Крейзік. Вийде безпрецедентно літературна алея, смерть же - чи не найбільш літературне з усього, що має людина, літературніше за любов, яка схильна ментально видозмінюватись з часом, сходячи на пси. Зі смертю нічого подібного не відбувається, вона не стає набридливою і не псується. Любов примушує чоловіка виглядати дурнувато, смерть – навпаки.
Але мою ініціативу Кант відхилив, бо на Чукалівці не дадуть насадити дерев, а таке йому не підходить, адже дерево - природній першоносій вогню, а вогонь - це пекло - на яке ми всі частково заслуговуємо. Бо у всіх нас - долі нелегкої поведінки, і переживаємо ми себе, як переживають неприємність. То ж, щоб наші близькі у пекло не попадали, ми ту його частку випалюємо на їхніх могилах через свічки. Але якшо поряд є дерева, то свічки можна не палити, воно само внутрішньо палає. Просто ця сторона палкості дерева невидима. А приносити свічки для Канта, за його підозрами, не буде кому.
Тривоги йому додав карантин: ізоляція так сильно погіршила сни, що аж якось не витримав і в її розпал, щоб начерпати собі спокою, пішов раненько пішки на Сотку з села. Йшов не тому, що там заробляє - добре, але небагато – а тому що вийти на Сотку – його природній позив, як позив у туалет. А рано чи пізно позиви в туалет стають безкомпромісними. Каже, що йшов з Підгір'я 2,5 години по проїзній. Хоча мені ґуґл-мапс на це дає 4,5. Видно, зниклі 2 години йшов, суплячись на дорогу, додивляючись сни. Снам же дозволено випереджати дійсність, вмикати проблискові маячки і мчати по зустрічній, бо вони реанімують уяву. Але на Сотці Кант заскочено простояв кілька годин в абсолютному безлюдді і пішов назад, на світло у зворотньому боці тунелю...
Врешті, Кант повернувся до книжки, розпитуючи, про що вона.
Я відповідав, що це розумова пригода без дураків, і без подробиць, але з дрібницями, написана про неважливе так, щоб прочитати це було важливо, особливо для тих, кого цікавить самозаглиблення: розум - це теж нішеве. І про любов, як трагічну обставину, і про роль людини в житті алкоголю, і як на суперечностях будується все суще, починаючи з полярності світу і закінчуючи біполярністю мозку, котра присутня завжди, просто у багатьох добре маскується. І що в цій іронічній психодрамі, складеній з афористичних мікродрам, я зміг сказати те, що я хотів би почути. А сюжет тут - швидше протокольне, бо майже всі персонажі - герої уявної дії…
Я відповідав, що це розумова пригода без дураків, і без подробиць, але з дрібницями, написана про неважливе так, щоб прочитати це було важливо, особливо для тих, кого цікавить самозаглиблення: розум - це теж нішеве. І про любов, як трагічну обставину, і про роль людини в житті алкоголю, і як на суперечностях будується все суще, починаючи з полярності світу і закінчуючи біполярністю мозку, котра присутня завжди, просто у багатьох добре маскується. І що в цій іронічній психодрамі, складеній з афористичних мікродрам, я зміг сказати те, що я хотів би почути. А сюжет тут - швидше протокольне, бо майже всі персонажі - герої уявної дії…
Відповідь його, здається, замилувала. Після неї він пару хвилин мовчки посновигав посмішкою навколо, і врешті запитав:
- А для чого вона тоді?
- Для сміху. На рівні суму. Сміх - це переможний вид дихання. І дороговказ, рухатись треба на сміх. Нас виявляє те, з чого ми сміємось і як. Сміх - це дієвий засіб внутрішньої розвідки.
На підтвердження він остаточно залився глибоким сміхом глибокого знавця теми. Але зовні майже нічим цього не видав.
- А для чого вона тоді?
- Для сміху. На рівні суму. Сміх - це переможний вид дихання. І дороговказ, рухатись треба на сміх. Нас виявляє те, з чого ми сміємось і як. Сміх - це дієвий засіб внутрішньої розвідки.
На підтвердження він остаточно залився глибоким сміхом глибокого знавця теми. Але зовні майже нічим цього не видав.
5.06.2020 р. Івано-Франківськ.
Немає коментарів:
Дописати коментар