Анатолій МАТВІЙЧУК: ХАБАР

Мирослав Бойчук: Практично все, що написано про шкільні часи - написано про мене. (І звідки Толя дізнався, що я був трієчником?... Я думав, що про це знаю тільки я і моя мама...)  А далі в мене теж було без хабарів, але завжди з успіхом.Талант не поп'єш... ;) 

    А якщо серйозно - то у провінції в ті часи було якось  людяніше та справедливіше, ніж у столиці. Отож, про хабарі від Анатолія Матвійчука:

 Набутий життєвий досвід прожитих років дозволяє мені, озираючись назад, робити деякі неспростовні висновки.

    Я шкодую, що я ніколи і нікому не давав хабарів. Напевно, я був занадто правильним. І твердо засвоїв "прописні істини" нашої освіти. Хибної і шкідливої освіти, яка базувалася на подвійній моралі. Бо декларувалося одне, а робилося інше!

    Якби я одразу допетрав, що з нас у школі роблять безнадійних невдах і лузерів, я досяг би в житті значно більше.

    Роблю висновок з того, що жоден із знайомих мені відмінників, чи в школі, чи в університеті, так і не досяг вершин фінансового благополуччя чи високого суспільного статусу, тоді як трійочники і відверті шибайголови
влаштувалися в цьому житті значно комфортніше.

    Мабуть наша система соціального ліфтінгу була спеціально влаштована так, щоби притримувати найкращих і давати дорогу найгіршим.

    Не вірите? Та ось почнемо із самого дитинства. З дитячого садочку. Діти, батьки яких уміли "задобрити" виховательку, ходили доглянуті, нагодовані і веселі, тоді як ми, діти "чесних" батьків були затуркані і залякані, з манною кашою за пазухою і замурзаними мармизами, бо виховательки не нам віддавали всю свою увагу і тепло.

    Далі школа. Батьки, що "знаходили" спільну мову з класним керівником своєї дитини могли розраховувати на увагу і терпіння вчительки при поясненні нового матеріалу, а відтак при виклику до дошки. І якщо у щоденнику дитини з"являвся загрозливий меседж про виклик батьків до школи, це означало, що вчителька запрошує вас до зрозумілого обом сторонам діалогу, від якого ваша дитина лише виграє.

    Єх, не розуміли цього батьки - в результаті чого я випустився у світ із кількома трійками в атестаті, що занадто ускладнило мені вступ на подальше навчання. З четвертого разу я вступив до університету і лише там дізнався, що дехто, виявляється, отримав "срібну" медаль у школі за деякі послуги директорові школи, але ці послуги були не настільки вагомими, що не "тягнули" на золоту медаль. Але все одно дали можливість улюбленій дитині не витрачати даремних років на марні спроби пробити головою стіну.

    Далі було диво - я натрапив на чесну і порядну людину, яка взяла мене на роботу до великої і престижної на той час української газети. Де я чомусь почував себе "білою вороною". Писав матеріали не гірші, а може й кращі, ніж інші, але чомусь на "літучках" нахвалювали і відзначали інших...

    Паралельно я мав дуже гарні перспективи влаштуватися в штат телебачення чи радіо, однак мені одразу ж пояснили: вхідний квиток буде коштувати чималеньку сумму. Однак, додавали, не хвилюйся, ти її зможеш "відбити" вже за перший рік роботи на посаді! Я не розумів. Прогалини у вихованні і життєвому досвіді не давали мені збагнути очевидне.

    Але все ж я досягнув того, до чого прагнув. Завдяки неймовірним зусиллям, я таки потрапив у мистецьке середовище, спостерігаючи, як менш талановиті і більш метиковані молоді колеги долають усі перешкоди з більшою швидкістю і легкістю.

    І ось вона - жадана велика професійна сцена, шлях до якої лежав через набуття певної популярності в народі, який хотів би бачити тебе на концертах. Шлях до популярності лежав через ротації твоїх творів на радіо і телебаченні. Цю ротацію забезпечували всесильні редактори, які ділилися на чесних і не дуже. Я йшов до чесних - чесно займав свою чергу і чесно чекав своїх рідкісних ефірів, тоді як інших уже "крутили" там з ранку до ночі.

    Інші були розумніші - вони швидко допетрали, що куплені ефіри, хіт-паради, світські тусовки зроблять їх шалено популярними - і вони дуже швидко відіб"ють вкладені гроші. Я цього не розумів...

    Пригадую, коли ще в пізньому СРСР в Москві була культова програма "Пісня року", куди мали їхати з моєю піснею одні наші відомі артисти. Але їм там натякнули, що пісня чудова, але має бути ще щось... Натяк був проігнорований. І от ми дізнаємось, що один із українських авторів з дипломатом грошей поїхав до Москви у редакцію програми "Пісня року". А тепер вгадайте - чия пісня пролунала у підсумковій святковій програмі?!

  Я не відкриваю Америку. Все це існувало і в радянські часи, а в новітній Україні лише розцвіло буйним цвітом небаченої корупції. Купувалося все, а якщо ти не хотів чи не міг купити - мусив стати в довгу чергу і набратися терпіння.

    А поки ти стояв у черзі багато хто уже робив собі швидку кар"єру, обростаючи зв"язками і контактами, зрозумівши справжню, а не декларативну суть цього світу. Що талант без грошей і зв"язків - ніщо! І ніхто в цьому житті не зробить для іншої людини нічого, доки не відчує в цьому власний інтерес!

    Це була інша наука, якої не вчили в школі. Поза школою її проходили фарцівники і міняли, дрібні спекулянти і бариги, які набували необхідного досвіду для великих справ.

    Нові часи покликали саме таких людей до життя. Їх називали ініціативними, підприємливими, нестандартно мислячими і діловими. У них була своя життєва школа, своя мораль, свої чесноти. Корупція і вміння давати хабарі - було обов"язковою умовою їх підготовки.

    Більше того, це стало навіть важливим критерієм кадрової політики у багатьох галузях. Дійсно, якщо людина, добиваючись певної посади, пропонує чималі гроші, значить вона знає, як їх швидко відбити на посаді, відповідно, ця людина вигідна, кмітлива і перспективна...

    А й справді, про які там відкриті конкурси на посади може йти мова, коли існує така виграшна тіньова схема - грошовиті люди виструнчилися в чергу, щоб "прилаштувати" своїх діток, родичів, коханок на "хлібні" місця і готові бути зобов"язаними своєму благодійнику "по гроб життя".

    Ось звідкіля всі оці "рішали", "руліли", "діловари" з"являються всюди, аж до Адміністрацій Президентів включно. Тому що ця система - життєстійка і ефективна. Тому що цей спосіб мислення - надійний і прагматичний. Тому що ця філософія - практична і споконвічна. І це - кредо будь-якої олігархії.

    Чи не тому сьогодні наш Президент жаліється, що не можуть вони знайти достойну кандидатуру на посаду Міністра культури чи освіти - "не замазаного, і компетентного", що не тими критеріями послуговуються? Що там ціни не можуть скласти за цю посаду? Їм навіть в голови не приходить, що в культуру треба вкладати, а не "виймати" з неї.

    Можливо, тому у нас вся держава така - аморальна, дволика, брехлива, негуманна. Тому що так мислимо. І не можемо інакше. І шукаємо порятунок лише в тих людях, які мислять так само! Замкнене коло, що веде до неминучого краху системи.

    Хоча, менше суму! Чого там! У багатьох світових культурах це явище не тільки не вважається чимось неприйнятним - воно навіть є певним історичним звичаєм. Скажіть якійсь людині зі Сходу заповітне слово "бахшиш" - і вона, змовницьки підморгнувши вам оком, закиває головою на знак згоди. І згодом ви вже обговорюватимете суму вашого бахшишу, чи комісійні, чи процент від угоди, чи вигоду від вашого гешефту.

    Таке воно, життя - реальне, позбавленне рожевих кольорів та шкідливого ідеалізму, при якому страждають завжди кращі, порядніші, достойніші, а виграють, ну скажімо так - реалісти!

    Ех, шкода, що я так і не став реалістом.
    Можливо, один-два вчасно вручених комусь хабаря - і я би не писав сьогодні оцього всього.

    А був би по інший бік барикад.