Анатолій МАТВІЙЧУК: "...Тут я написав свої перші вірші і пісні..."

    Є, щонайменше, два типи повернення в минуле: перший, коли ти повертаєшся на рідну вулицю через прірву років - а там нічого не змінилося: все ті ж будинки, кольори і дерева. 
    А буває значно гірше - ти повертаєшся в село, де пройшли кращі моменти твого дитинства і юності. А його немає. Географічно село ще існує, але фактично - ні. 
    Жахлива пустка, що поросла буйним бур"яном і травою, замість центральної вулиці, де вирувало життя. Мертві напіврозвалені хати, гнітюча тиша, наче на безлюдному острові, така, що чути, як гудуть бджоли і мухи. І неймовірний аромат зелені, від якого паморичиться в голові.

    Враження таке, що ти потрапив до Чорнобильської Зони. Але тут не трапилося жодного стихійного лиха. Просто село, в якому було понад 200 дворів за 20 років вимерло. Лишилося менше десятка людей, які доживають свій вік. Це Сумщина. Батьківщина моєї мами і милий серцю край. Тут, в річці Клевень, я навчився плавати, тут вперше заліз на велосипед і поїхав під рамою, бо він був завеликим для мене. Тут я вперше проїхався верхи на коні і вперше поцілував дівчину, від якої завмирало серце. І тут я написав свої перші вірші і пісні...                                                          

    Більше немає нічого. Ферми розвалилися одразу після розвалу 

СРСР, Потім поржавіла і зникла механізована бригада і тік, оскільки не стало колгоспів. Потім здичавіли і померли поля - десятки-сотні гектарів неймовірного чорнозему поросли бур"яном. Молодь розбіглася по містах. Зруйнувався клуб, розтягнули по цеглинці школу, розвалився зачинений магазин, куди вже не завозили товари. Лише старші люди лишилися вірні своїм хатам, доживаючи свій недовгий вік на рідній землі.

    Цієї зими померла моя остання улюблена старенька тітонька - вона була зразком оптимізму і працездатності. А від її говірки я просто шаленів: такого діалекту я не чув ніде, як в цьому куточку Сумщини... І от її не стало. Лишилася хата-сирота, куди через день навідується мій двоюрідний брат, долаючи півтора десятка кілометрів із районного містечка Путивль.
    І ось сюди я приїхав ненадовго. Пізно вночі переступив поріг хати - і мене буквально приголомшили запахи-спогади. Ми сиділи з братом до ранку, згадуючи все-все, а в очах стояли сльози...

    Я дав собі слово - буду повертатись сюди, раз-два на рік, доки вистачить сили. Бо якщо зникне і спустіє ця, остання хата в покинутому селі - спустіє і всохне моя Душа.
    Ото і все. Маленький епізод на тлі тих грандіозних подій, які переживаємо нині...
Але чомусь так гірко і боляче...
І ні з кого спитати за все...