Початок
В 1997 у нас був перший бізнес – ми відкрили ігровий зал. Тоді такий шалений сплеск був відеоігор – плейстешн, і не кожна дитина собі могла купити цей плейстешн. Ми були перші у Франківську, хто відкрив такий ігровий зал.
Ми купили 6 плейстешнів і 6 телевізорів. Година гри коштувала 3 бакси. Конкурентів не було, ми тоді просто шалені гроші заробляли.
Ми все налагодили, бізнес працював відмінно, ми з Романом мали вільний час, і на другому поверсі, де був наш ігровий зал, почали робити студію, облаштовувати. Ми вже тоді вирішили, що треба ще чимось займатись.
Старт був у 2000-му, тобто за три роки того бізнесу у нас з’явилася можливість почати щось закупати.
Ми купили преамп, аудіомонітори для зведення, комп’ютер. Мікрофон також свій перший купили – Neumann. Десь у Вінницю Роман їздив за ним. Була легенда, що у Вінниці хтось продавав мікрофони, які списали на «Мосфільмі» в Москві, ніби ці мікрофони лежали на складі купу років, ними не користувались.
Ну, він дійсно привіз нульовий мікрофон Neumann. Їх продавали за адекватні гроші, 1300 доларів, здається. Це було перше наше музичне обладнання, на другому поверсі ми почали ніби першу свою музичну роботу як звукорежисери, як аранжувальники.
Ми радилися з Віталіком Телезіним, він наш, франківець, і давній друг, він у Києві зараз гуру.
2013-й. Революція Гідності
Приїжджав декілька разів постояти з людьми, протестувати. Один раз я був на сцені.
В мене був ліпший дружок, якого вже нема. З яким ми разом їздили на перший Майдан, до речі, теж Рома. Він працював у Франківську, був податківцем. І всіх його друзів, які лишилися тут, в Івано-Франківську, я всіх знаю. В 2014-му вони їхали на Майдан, я випадково дізнався про це і кажу: «Давайте я з вами». Перша моя поїздка була з ними. Просто сіли в бус і поїхали. Приїхали на Майдан, потусувалися і поїхали назад.
Другий раз вони збиралися, я знову з ними поїхав. На сцену я не вилазив, не хотів там світитися, типу я тут такий політіческі-рєволюціонний дєятєль, ну і так далі. І вже, здається, на третій раз, пацани з автобуса кажуть: «Давай вийди на сцену, заспівай!» Кажу: «Кому моя пісня тут потрібна?» Вони кажуть: «Та ні, прикольно буде». В мене був номер Жені Нищука (Министр культуры Украины в 2014-2016 гг., - Прим. Авт.), я йому передзвонив, кажу: «Женя, я в Києві, міг би виступити».
Мене зорієнтували підійти на 19:00 – час, коли будуть виступи, там було все прораховано до хвилин. В той час, коли я прийшов, мав виступати «Тартак» Положинського. І я даю флешку своєму товаришу, кажу: «Андрюха, на тобі флешку з фонограмою, йди до звукача, віддаси йому, скажеш, хай включить, там є мінусовка, і я вийду заспівати.
Андрюха приходить, а йому звукач каже: «Ти хто такий?» Той каже: «Так і так, зараз буде виступати». Звукач каже: «Хто? Ніхто зараз не буде виступати». Типу він тут командир, бо він тут включає музику. І я стою на сцені, чую – якийсь двіжняк. Підходжу до них, дивлюся, а Андрюха мені каже, що звукач не бере флешку. І я йду вниз, до цього чувака, говорю: «Я зараз виступаю». Він каже: «Хто вам дозволив виступати?» Я пояснюю, що з Женею домовився, а він тоді був ведучим.
Звукач: «Мені ніхто нічого не говорив, до побачення!» Стоїмо. Женя мене оголошує, мовляв, зараз виступить такий-то, такий-то, гурт «Ґринджоли» із піснею «Разом з нами», вони заспівають революційний гімн. Кажу: «Чуєш, мене оголошують?» Звукач каже: «Ну, ладно, только смотри – без Ющенков здесь».
Тобто людина була агресивно налаштована проти конкретного політика, і ця людина асоціює мене, мою творчість, мою музику з конкретним політиком. І взяв мою флешку тільки тоді, коли почув, що ведучий оголошує моє прізвище.
Я вибіг на сцену, заспівав пісню «разом нас багато», слова, звісно, я поміняв. Забрав «Ющенко, Ющенко – так!», замінив на «можемо – так!» і «знаю, переможемо – так!». Це був мій третій візит на Майдан. Більше я не їздив.
Помаранчева історія
Дивіться, я вперше так детально розповім, що і як відбувалося в 2004-му під час «Помаранчевої Революції».
Взагалі, я ніколи політикою особливо не цікавився. Зараз, до речі, теж намагаюся не спілкуватися з цими всіма людьми та вникати в політичні двіжухи. Ми просто писали музику. А в 2004-му ми працювали на радіо «Західний полюс». Це наша місцева радіостанція.
Я розповідав про наш ігровий зал, так ось, нас уже звідти виганяли – оренду не продовжували і т. д. І прийшов до нас директор «Західного полюса», каже: «Давайте я роблю студію, а ви будете в мене ролики робити рекламні»; так ми і переїхали. А ця радіостанція співпрацювала з «Нашою Україною», і на радіостанції атмосфера революції просто гуділа, шипіла, люди постійно говорили про ці речі, про те, хто і який кандидат, хто там і куди голосує.
Тобто так чи інакше ми занурилися в цю атмосферу революційну, в цей політичний двіж, у вибори, в цю несправедливість, волею-неволею. Я почав цікавитися, а до того часу мені було все одно, хто ці люди, типу я музикант, вони політики. Для мене це були різні світи.
В один момент мені стало цікаво: якийсь Янукович, там, Ющенко, ага, у них політична боротьба. Плюс там Ющенка отруїли. Всі оці-от речі по телику бачу, що там рубають ефір для «Нашої України». А в українців є такий інстинкт, рефлекс, не знаю, ментальність, в принципі, жаліють слабких, коли когось, наприклад, ображають. От зараз, мені здається, так і з Саакашвілі відбувається, роблять з нього такого «ізгнанніка». І українці, як правило, люблять жаліти таких людей ображених.
На «Полюсі» працювала молода команда пацанів і ми з Ромчиком записали цю пісню Ґринджоли - «Разом нас багато».
А у Франківську, у нас тут, поряд, був свій Майдан. Ми з ним пішли туди, на вулицю, зразу, тільки записали фонограму. І поки ми виступали, в офісі «Західного полюса», Руслан Котигорошко-Пригарський, комп’ютерник, він якось закинув пісню на сайти, які підтримували «Нашу Україну» в той час.
А ті почали розсилати по інших мережах. І поки ми поверталися на станцію, то пісню вже активно скачували. Просто з Інтернету, з ресурсів «Нашої України». Ми прийшли, а Руслан каже: «Пацани, поки ви виступали – 100 тисяч скачувань вашої пісні». Ми – в шоці. Ні фіга собі.
Приспів придумав я, а вже ці всі фрази в куплеті ми писали з Олегом – діджеєм “Дирою” на «Полюсі». Він колись писав тексти для суперпопулярної групи «Фантом-2». Мій брат був їхнім директором концертним, а Олег писав їм тексти.
Так ось, на другий день мені дзвонить наш товариш Вова Гурський. Він тоді вже жив у Києві, говорить: «Ромчик, тут ваша пісня – просто з кожного магазина, з кожної машини. Вам треба приїжджати в Київ». Кажу: «Добре, їдемо». Їдемо на Майдан.
Ми приїхали на вокзал, щось перекусили і зразу на Майдан тусувати. А наша пісня грає і грає. Ходили-ходили ми, потім треба якось попасти ж на сцену, виступити! Почали шукати, де там той штаб. А холодно як було, ці всі вогнища, грязюка така.
Це на цій революції, в 2014-му, вже була охорона така щільна, що не зайти, не влізти. А тоді можна було просто заходити, ходити. А ми шукали, до кого підходити, з ким розмовляти.
І ми знайшли дівчат з Івано-Франківська, які там, в штабі, чимось займалися, якимись організаційними питаннями. Вони нас довели до Тараса, я не пам’ятаю точно прізвище, але у нього потім була якась мистецька агенція, він керував усіма рухами на Майдані. І він нам сказав: «Прийдете завтра в обід, підійдете під сцену».
А ці дівчата, кажуть: «Слухайте, ви нам дуже потрібні, тому що у людей така уже зневіра, люди змучилися від постійного двіжняка, від постійної боротьби, типу нема надії, що це якось закінчиться нормально чи перемогою». Кажуть, підіть підтримайте моральний дух.
І ми почали виступати прямо перед людьми в тому штабі. Прийшли в зал, люди там сплять, хтось співає, ходить, ми під гітару, народ: «О! класно, класно!» Потім по вулиці ходили, від палатки до палатки.
Вже був вечір, холод страшний був, вологість така. Ти так замерзаєш, руки замерзають, рот, щелепи, говорити вже не можеш, бо тобі так холодно – отакий був стан. Ми в такому стані, в цей же день опинилися під сценою. А наша пісня звучить кожної години, а може, й кожні півгодини. І після чергового включення пісні мій друг Рома підходить до охоронця: «Ти знаєш, хто це співає? – Це він, а ви його не пускаєте». А охоронець говорить: «Як не пускаємо? – Заходьте, будь ласка». Він відсунув ті паркани, і ми з друзями вийшли на сцену.
І там найперша фотка зі сцени, це треба бачити. На мені така шапка спортивна, і я ледь говорю – змерз так сильно. І все, включили нашу фонограму, ми заспівали перший раз, наживо. Було надзвичайно.
Тобто ні з ким не було погоджено, ніхто не знав, що таке на сцені відбувається. Це було спонтанно. Охоронці нас просто провели на сцену і сказали звукачу: «Ось пацани, увімкніть їм, нехай співають».
А вже потім, уже після того, почався такий двіж, до якого я просто був не готовий. Ніхто з нас не був готовий до цього. Чесно.
Слава
Почалося все з розриву журналістами. Буквально. Всі хотіли зробити з нами інтерв’ю, всі. Дзвонить мобільник – піднімаю: «Доброго дня, це Ольга Герасим’юк, хочу з вами зустрітитися». Я кажу: «Ви знаєте, я не можу з вами зустрітися, хіба в такій-то годині, бо в мене в такій-то годині інтерв’ю з тим-то, потім з тим-то. Вона така: «Як? Відмова? Ви серйозно?» А в мене реально так, кожні 3-4 хвилини дзвонить телефон.
І тоді ми призначили в «Два гуся» на Майдані. Я кажу: «Я тут зараз буду вечеряти, кажу, хочете – підійдіть сюди, поспілкуємось». Тобто я їв і розмовляв із нею.
Про це мало хто знає, але ми були самі по собі. Була одна знайома, яка в Києві жила, в квартирі якої ми ночували, і вона каже: «Пацани, я бачу, що вас реально розривають, давайте я буду вам допомагати». Взяла телефон і почала організовувати всі наші зустрічі. Днів 5-6 ми займалися тільки інтерв’ю. Тільки розмовами.
Ми не познайомилися з жодним із політиків. Це велика омана та міф. Жодного політика я не бачив і більше – ніхто з нами і не хотів знайомитись. Ми для них були несподіванкою. Тобто нам потім розповідали люди, що вся перемога, насправді, була випадком, їхнім щасливим білетом, квитком.
Вони, коли організовували цю всю штуку, не планували йти так далеко. І зрештою наша пісня – це був такий приємний сувенір, що ця пісня качнула трохи Майдан, вони самі були в шоці. Я знаю, що спілкувалися там із Вакарчуком, потім з Олегом Скрипкою, політики з ними мали якісь контакти. А ми для них були невідомі пацани з периферії, тому з нами ніхто на контакт особливо не йшов. Один раз я зустрічався з Олегом Медвєдєвим.
В один вечір нас запросили на каву, щоб ми з ним поговорили, він нас розпитував, звідки ми взялися і так далі, чи потрібні нам якісь кошти. Ми кажемо: «Хотілося би якихось пару гривень, щоб ми хоч мали за що поїсти». Сміх сміхом, але в нас не було грошей купити навіть хліб, у нас такий двіж, а ми просто хавати хочемо, не маємо за що.
Він нам дав пару гривень на їжу. Це типу, як зараз пам’ятаю, це було в якомусь офісі. І ще одна одна зустріч була у нас з Ющенком, але це вже під час «Євробачення» 2005 року.
У нас був виступ в «Арені». Там перед «Євробаченням» проходили якісь концерти, і ми там брали участь. Всі учасники «Євробачення» співали свою пісню, таке а-ля промо. А Ющенко десь сидів зверху, у віп-ложі. Там був Луценко, Ющенко, ще хтось, і нас туди підвели, до Віктора Андрійовича, познайомили нас, щоб ми побачили друг друга.
«Добрий день!» Він сказав: «Хлопці, дякую!» Тобто, нарешті, для мене відбувся такий сатисфекшн – простий, людський, ми то агітували піснею своєю. І людина подякувала за те, що ми зробили для нього.
Він зняв із себе значок – тризуб і дав мені. Все.
Мені смішно було слухати ці всі історії, що от, мовляв, нам там, за те, що ми заспівали за нього, нам там дали купу грошей... Ніхто нам нічого не давав. Нуль. Чи розраховував я на щось? – Не знаю, чесно, але вже буквально через рік, на річницю революції я зрозумів, що ніхто нічого нам давати не буде і допомагати теж. Не будуть. Все, що заробив ти сам – все твоє.
Далі. Багато розповідали міфів про Миколу Томенка. Розказую. Вперше я побачив Томенка на своїй же ж, власній прес-конференції.
Ми були в Сумах. Це був концерт, політичний концерт якийсь. Там була якась політична тусовка, і проходила вона в якомусь нічному клубі. І ми там виступали з нашими піснями, у нас тоді вже було 8 пісень, ми вже виступали наживо.
Ми виступили, потім хорошо посиділи, гарно «повечеряли» і зранку виїхали назад, на Київ, щоб було зрозуміло, в якому ми стані їхали назад. По дорозі дзвонять нам з Universal – рекордингової компанії, з якою ми співпрацювали, кажуть: «Хлопці, ви додому не їдьте, прямо з потяга їдьте на УТ-1, на “Карандаш», там зараз зйомки концерта, там шоу, і там ви маєте виступити». Ми кажемо: «Добре».
Прямо з поїзда, ось так, як були, приходимо туди – а там неймовірна кількість людей. Там «Тартак» тусується, ТНМК. Ми з пацанами такі: «О, прикольно, всі хлопці, з якими ми були на Майдані», ми виступали з ними на якомусь концерті.
Проходить ще півгодини, ми дізнаємося, що це «Євробачення», знімають якийсь відбірковий тур, тому що, як нам тоді сказали, що в країні революція пройшла і ті гурти, які були на Майдані, вони не мали можливості взяти участь у відбірковому конкурсі «Євробачення», і для них провели окремий-от такий кастинг.
І нам, мовляв, дали можливість виступити в фіналі. Ніби подяка всім цим гуртам, які були на Майдані, що вони мають можливість виступити в фіналі.
Думаємо: «О! кльово, ще один піар-хід для нас», нам же ж треба якось розкручуватись поміж ними, нам треба, чим більше ефірів – тим краще. Думаємо: «О, кльово, ще тут виступимо». Я і зараз вважаю, що багато хто з учасників Майдану так само сприймали все те, думаю, Положинський, «Танки», потім «Мандри», Фома був і «Дешифр» – 5 команд. Я так думаю, що всі сприймали так те, що там відбувалося, хотіли отримати додатковий ефір на телебаченні. І так само все було і для нас.
І ми так стоїмо десь там, в кімнатах підготовки, поряд з Потапом, він тоді ще каже: «Пацаны, давайте шото вместе замутим, надо поднимать рэп». А я так думаю: «Знав би ти, що я і реп – це дві різні планети». І я йому кажу: «Да, да, хорошо, хорошо». І в команді Потапа якийсь чувак сидить і каже: «Вы сейчас победите». Я кажу: «Як так?» Типу, ти шо, дурний, фігню говориш.
І тут, коротше, оголошують, що за результатами голосування перемогли «Ґринджоли». Я кажу: «Ви що здуріли!» Які «Ґринджоли» на Євробаченні, у нас зовсім інші плани. Нам треба альбом записати, зняти два-три кліпи і кататися по Україні, поки у нас така популярність. Гроші заробляти хотіли, це правда.
Нас оголошують, значить, кличуть на сцену для того, аби виступити ще раз. Ми виступили, а потім прес-конференція. І от тоді, на цій прес-конференції, мене посадили прямо біля Томенка. І я запитую в нього: «Що зараз буде і що треба робити?» А він такий: «Нічого, просто сиди». Ось це була перша і, здається, остання зустріч із Миколою Томенком. А далі все почалося, ще крутіше.
Окей. Перемогли
Коли ми вже зрозуміли, що перемогли, що це все насправді, коли почалася вся ця двіжуха, нам хтось подзвонив з Адміністрації Президента. Пройшло вже 13 років, точно не скажу. Здається, це була дочка Президента або хтось із Адміністрації Президента і нам передали вітання: «Вітаю, хлопці, з перемогою!»
Але, що дочка Президента почала допомагати в підготовці до конкурсу – точно. В якийсь момент вона зрозуміла, що в нас нічого немає, абсолютно. Що ми, в принципі, голі та абсолютно не готові до цього.
Фактично завдяки їй ми познайомилися з Оленою Мозговою. Мозгова нам допомогла з балетом Кості Томільченка.
Потім, звичайно, вона відхрестилася, ніби жодного відношення до нас і нашого виступу вона не має. Я її розумію, вона повинна була так говорити, вона ж не хотіла на себе негатив збирати. А я розказую, тому що це - правда. Фактично все було завдяки їй. Можливо, вона і правда не хотіла нам допомагати, але не хотіла і відмовляти дочці Президента, тому через силу це зробила, але цей балет, який з нами був, це вона їх попросила виступати з нами.
Костя Томільченко і Діма, 2 хлопця, вони нас вчили танцювати, ми їздили на всі репетиції з ними, ми готували з ними номер. Зрозуміло, що я якби не дуже танцюю, якимись суперрухами вони мене не напрягали. Всі трюки робили самі, плюс Серьога Велічанський в їхній команді був. Він у нас потім на виступі на барабанах сидів.
За лаштунками «Євробачення»
Сказати, що це було нецікаво – неправда, цікаво! Але треба ж і правду знати.
До такого конкурсу треба готуватися рік, не менше, а у нас було 2 місяці. Ми «перемогли» в лютому, а «Євробачення» було в травні. Тобто на підготовку у нас залишався березень і квітень. За ці 2 місяці я спав 3-4 години вночі максимум. Тобто я фізично був знищений. Клянусь, я не перебільшую.
В квітні ми поїхали в промотур по Європі, в якому наш бюджет на харчування був 5-10 євро в день на людину. Ми були голі, реально, у нас не було бабок абсолютно, щоб поїхати.
Існує консалтингова компанія, яка завжди допомагає українським артистам з промо в Європі перед «Євробаченням» – Гена Курочка, він каже: «Пацани, ми вам допоможемо, бо ми Руслані допомогали». У них авторитет є, у них були там якісь напрацювання, комунікація з телебаченням за кордоном, комунікація з пресою, радіо. Вони організовували всі зустрічі з нами, давали перекладача.
По транспорту у нас, наприклад, були мінімальні витрати – окрема історія. Всюди нас возили таким білим бусом – консульським. В кожній країні наше консульство має білий бус. В кожній. В Хорватії, в Румунії, де ми тільки не були, в Греції. Це було дуже смішно.
Тобто ми, щоб не витрачати гроші на якісь пересування по тих країнах, нас в аеропорту зустрічав білий консульський автобус. Не знаю, може, хтось там якось домовився через Адміністрацію, щоб ми не витрачали гроші на пересування. Але нас цим бусом возили: в аеропорту зустрічали, відвозили в готель, де ми жили.
Потім на всі наші локації, на всі зйомки, у нас там були якісь тусовки, інтерв’ю, нас возив цей бус. Потім перевозив далі, в аеропорт. А одного разу ми з Болгарії їхали до кордону з Македонією, довіз нас до македонського кордону, там, на кордоні, нас зустрів такий самий автобус з тієї сторони, ми пересіли і поїхали далі.
Я помилявся
Уяви собі, ти живеш в маленькому місті, займаєшся там музикою, пишеш якісь пісні. І ти в своєму місті більш-менш відомий артист, але тебе ніхто не знає, скажімо, в Україні. А тут ти фактично за 2 місяці з Франківська потрапляєш не тільки в Київ, але і за кордон, ти потрапляєш в Європу.
Тебе зустрічають, з тобою спілкуються, тобі допомагають там. Трохи втрачаєш землю під ногами. Починаєш так дивитися: «О! А оказується, я – зірка!» Насправді, трошечки неадекватно починаєш сприймати навколишній світ. І в цей час було б кльово мати якусь адекватну людину поряд, тверезу, яка б сказала: «Чувак, ти це неправильно робиш, не гони, не роби».
Ми багато чого неправильно робили. Дуже багато. Багато неправильних кроків. Навіть з тим самим «Євробаченням» 2005 року. Можливо, треба було б зробити інакше.
Тому що навіть тоді, коли ми перемогли, до нас підходили, казали: «Пацани, ну це вже так сталося, так, за вас люди проголосували». Причому я впевнений, що за нас голосуванням найбільше дали. Будемо об’єктивними, пісня тоді була просто в топі і голосували не за артиста, а за пісню. І я думаю, якщо перевірити там дані смсок, то ми, напевно, по смскам – точно перемогли. Тому протягом оцих 13 років ніхто це питання не піднімає, шо там було сфальсифіковано голосування. Чому не піднімають? Тому що голосування не було сфальсифіковано.
Але сама ситуація була така, ненайкраща. Навколо нас тусовка, яка: «Вау, кльово, давайте, пацани, делайте, все правильно, двигаемся, чорний піар – це теж піар, все нормально, пусть валят, чим більше вас валять – ето хорошо».
Був би якийсь такий тверезий чоловік, який би сказав: «Та це трошечки лажа для твоєї майбутньої кар’єри, що це ви так зробили». Треба було все трошечки інакше робити. До чого я веду.
Підходить Юрій Фальоса і каже: «Давайте об’єднаємо наші номери, ваша пісня – моя артистка, зробимо щось спільне». Тому що в той момент, коли ти перемагаєш в Україні, на «Євробачення» ти можеш зробити іншу пісню. Дозволяється за правилами «Євробачення». Тобто ми могли далі, на саме «Євробачення» везти зовсім іншу пісню. Там був строк – чи до 15 березня, чи до 18 березня, ти офіційно подаєш заявку, що ти будеш робити: пісню, слова, відео. Не обов’язково було знімати кліп, можна було просто там, в студії заспівати цю пісню.
Підходив Юрій Фальоса, підходив Олег Скрипка, казав: «Пацани, давайте щось зробимо разом, спільно». Підходив Слава Вакарчук, теж пропонував. Вони не напряму до нас підходили, а до Андрія Даховського підходили, він нам розповідав про всю цю штуку.
Юрій Фальоса особисто до нас підходив, після якогось шоу на «1+1». І, коротше, ми всім відмовляли. А всі в нашому оточенні казали: «Відмовляйте всім: это же ваша победа, это же вы к этому шли, это же вы должны победить».
А я тоді вже розумів, що ми можемо програти. Тоді я думав: «Треба за базар отвечать, ми влізли в цю катавасію, нікого не треба за собою тянути». Якби був поряд хитріший, мудріший чувак, сказав би: «Робіть зі Скрипкою». Впевнений зараз, якщо б ми це зі Скрипкою зробили, можливо б, не так потім нас би закидували камінням. Так би в нас кидали гнилими помідорами, тому що ми вже були б не самі, це був би конгломерат (сміється).
Так чи інакше, авторитет Скрипки також би працював. Але вийшло так, що Скрипка не попав в цю аферу і врятувався від цього, знаєш, каміння в його сторону.
Це була афера
Я і зараз впевнений, що це стовідсоткова афера! Ну як за 2 місяці підготуватися на вокальний конкурс, відправляти від цілої країни в Європу з такою підготовкою, на конкурс, форматом якого є пісні про кохання, а тут пацани з революційною піснею «Разом нас багато»?
До речі, смішна штука – ми ж коли їхали в Європу, я був впевнений, шо нашу пісню там всі знають, що всі європейці знають, шо в Україні революція пройшла Помаранчева. Приїжджаєм, а виявляється, що вони ні сном ні духом.
Ти приходиш на ефір, а всі ефіри переважно, так, я не знаю, я вже колись казав, що «Євробачення» – це щорічне збіговисько гомосексуальних спільнот. Блін, ви бачили цього року зал?
Але, чому я так сказав, ось розповідаю, шо відбувалося з нами. Нас завжди зустрічали журналісти, більшість з яких певної сексуальної орієнтації. І спілкувалися ми переважно з такими людьми. Видання, журнали, телебачення, радіо, яких цікавило одне питання. Вони не знали що у нас відбулася революція, але основне, ключове питання: «Нас там бить не будут?» Якщо грубо перевести.
Вони реально боялися їхати в Україну, вони не знали, що це за країна і яке відношення до геїв в Україні, вони цікавилися: «Вот ви приїхали з України, як же там відносяться до таких людей?»
А нас же всіх той консалтинг спеціально готував до цієї поїздки. Нас, коли зібрали, ми сказали: «Гена, треба допомогти». А у Гени там цілий штат мозгів сидить – як же нас так продати? Гена нас зібрав і каже: «Пацани, ви розумієте, серед вас один має бути гей», уявляєте? А ми такі типу: «Шо за херня? Ти шо, який гей, блін?»
«В мене, – кажу, – сім’я, дочка». До Роми, а в Роми – син. Андрюха один не одружений. Андрюха каже: «Пішли ви на хєр! Не буду, не хочу бути геєм». Ми кажемо: «Андрюха, ну ти же любиш». Андрюха: «Ні за что!» І в результаті ми вирішили, що серед нас геїв нема, але ми їх не осуджуємо, ми їх підтримуємо.
І тоді я вже точно зрозумів, що нас занесло не туди, розумієте? Тобто це вузькоформатний фестиваль, який в Європі давно має купу своїх традицій. Так чи інакше, ця вся його фанська публіка, вона сформовувалася роками. А той чувак з бородою, бачили?
Єдиний наш правильний вибір України – це була Вєрка Сердючка і дивись який результат – друге місце! Цього року, коли перемогла Джамала, на тому фестивалі, реально не вірив, що вона переможе. От знаючи ці всі підводні течії.
Джамала мегакруто виступила – і пісня, і музика, а голос… Тому, коли вона перемогла, я сказав таку фразу, що нарешті «Євробачення» стало музичним конкурсом, де перемагає музика і голос.
Та і взагалі, дуже яскраво видно різницю між нашим шоу-бізнесом і європейським. Тобто, коли ми потрапили на шоу в Словенії, де вибирали переможця-учасника, то я був просто шокований масштабами. Величезні зйомки, величезна піар-кампанія. Тобто у нас тоді це було так собі спочатку, непонятне шось.
Фактично ці всі конкурси нам привезли ці хлопці, консалтинг привіз «Євробачення» в Україну. Це їхня тема, вони її затягнули в Україну. Колись же у нас взагалі не проводився цей конкурс.
Я не кажу, що це погано, що ми беремо участь – треба брати участь. Просто треба усвідомити, шо на цьому конкурсі треба давати дорогу молодим гуртам. Молодим. От проводити конкурс серед чогось нового, сучасного, що у нас з’являється. Серед них вибирати переможця і давати їм можливість виступити. Тому що так чи інакше це промо цього артиста, молодого артиста, як і в Україні, так і є можливість за кордоном зробити своє промо.
Онука, наприклад! Під час «Євробачення» вся Європа дивилась її виступи, а нам показували реклами. А у дівчини – результат. В них є одразу пропозиції по співпраці, запрошення з концертами. Це те, що буде корисним для розвитку української музики загалом.
Цей день. Фінал
З двох місяців підготовки до «Євробачення» цілий квітень ми їздили, це було 15 країн. І ми повернулися десь в травні, 10-11 травня, і продовжили підготовку.
А коли почалися ці євродні – це вже був просто завал. Тому що дуже багато було зустрічей, інтерв’ю, дуже багато було телеефірів. Нам треба було писати альбом, ходити на зйомки, на телеефіри і спати лишалося 3-4 години. І я добре пам’ятаю, що наш виступ був 21 травня, дуже чітко пам’ятаю цей день, бо в цей день у жінки був день народження.
І я забув її в цей день привітати з Днем народження, і вона до сих пір це мені пригадує: «Ти через своє "Євробачення" не привітав мене з Днем народження!» Ось я запам’ятав цей день, це число надовго.
І я не то, щоб забув її привітати з Днем народження, а вона приїхала, я мав її зустріти на вокзалі в Києві. Наш потяг з Франківська приходив о 7-й чи 6-й ранку, а я прийшов о 5-й, з якоїсь вечірки, думаю: «Та ладно, прилягу трішечки, перепочину». І прокидаюсь від того, шо вона мені дзвонить уже на вокзалі. Все, кажу, я вже їду за тобою, взяв таксі, зустрів її.
Наскільки фізично був виснажений. Коли людина довго не спить, реально вирубає. На момент виступу було єдине бажання: «Хай би ця вся фігня уже закінчилась». Ми реально йшли на сцену з таким: «Слава Богу, сьогодні вже кінець». Тобто не було такого: «Вау, вот он, фінал». Я ж на той час не таким досвідченим артистом був, що в мене там концерти, досвід сценічний 150 років, фактично активної діяльності якраз ці півроку і були, бо ми ж в студії сиділи з Ромчиком в основному.
А конкурс відповідальний – прямий ефір. Пішли, купили бутилку коньячка закарпатського і в бутилку від кока-коли вилили, бо там строга охрана перевіряла, що там і де, а кока-колу можна було. І от цей коньячок трохи успокоїв наші нерви перед виступом. І діло пішло.
Погас свєт
В принципі, для України погас свєт – це точно. Тут нас почали мочити плотно, бо всі очікували цього. А в Польщі, наприклад, у нас насправді було все дуже і дуже добре. Наш трек ми записали спільно з поляками. А в Польщі хіп-хоп на той час був дуже популярним. В них вже прийшли тоді ці шоу різні, як у нас «Україна має талант». І чудак якийсь там був, член журі – Роберт, він дуже популяризував цей вид музики. І він з нами зв’язався, каже: «Пацани, я – Роберт, я там представляю таку-то субкультуру в Польщі, дуже хочемо спільно з вами зробити цю пісню "Разом нас багато"».
І ми з поляками записали, вони там зробили свою музику, ми їм вислали свої голоси. Потім ми зробили відеокліп, і цей відеокліп попав в Польщі в топ, просто там рвав їхні хіт-паради. Але де бабки за то, я так і не зрозумів. Ніколи не бачив ніколи цих грошей. Якби я получив кошти з того пабліка в Польщі, то мені б вистачило зараз і кліпи знімати, і просувати свою музику.
Це заробив наш Universal, я так думаю. Тому що вони мали контракт, вони підписували ці всі документи. Це все бабло пішло на Universal. Тобто я цих грошей не отримав. Я тільки рік назад про ці гроші дізнався, шо вони взагалі існують.
Гроші
Як ми клюнули на Universal. Нам багато хто пропонував контракт, але знаєте, ти заходиш в Universal, відкриваються двері такі, в холі на стіні висить ця планета, Universal, як в кіно. І ти такий типу: «ВАУ! Все, ти попав, чувак, світ шоу-бізнеса». Поряд на всю стіну такий фотопортрет Емінема, тому що Емінем – артист їхній, і там повсюди по коридору всі артисти, які з ними співпрацюють.
А переважно у Universal контракти зі всіма хіп-хоп артистами. Всі люди, які читають реп, які в хіп-хоп індустрії, у них всі – в їхньому листку, як він там правильно називаться, з ким вони співпрацюють. І ми такі: «ВАУ»! І все. Вони: «Хлопці, нам не потрібен тільки ваш трек, ми готові з вами записати альбом». «Вау!» – це перші, хто нам запропонував записати альбом! Кажуть: «Ми готові вам знімати кліпи». Ми: «Вау!» – нам кліпи будуть знімати. Вони: «У нас також є концертна діяльність, у нас є прес-центр, медіа-підтримка, тра-та-та». Ми: «Добре, все, клас».
Їдемо на концерт в Рівне, і ми дізнаємося, шо рекламний бюджет цього концерту 4 000 доларів, рекламний бюджет. Типу рекламували, що приїдуть «Ґринджоли» і витратили 4 штуки баксів. Наш гонорар з того концерту був 1,5 чи 2 тисячі. Я кажу: «Слухайте, це якось неправильно. Заробляємо дві, а витрачаємо чотири. Чи не здається це нікому неправильним?»
Ми приїжджаємо в Рівне, і я кажу: «Де наша реклама? Де наші плакати, що ми приїжджаємо?» Там на концертному залі висить один плакат, що ми виступаємо. І треба бути ідіотом, щоб не побачити, шо це просто кидок, що тебе просто розводять. Що твої бабки, які там спонсори в тебе вклали, в тебе їх просто забирають, а тобі гонораром просто виплачується якась там сума, яку ти вибив.
Пару концертів пройшло, і ми зрозуміли, що з нас просто витягують гроші.
У нас був контракт з Universal, але ми дуже швидко з ними розійшлися. «Євробачення» було в травні, після якого ми підписали контракт, а вже до кінця 2005 року ми, напевно, з ними розірвали стосунки.
Ми розійшлися за згодою сторін. Вони кажуть: «Ми хочемо з вами розстатися». Ми кажемо: «Давайте ділимо те що є, ті гроші, що лишилися». І ми поділили 16 тисяч доларів. Тобто нам 8 і їм 8. За ці 8 штук баксів ми зняли у Каті Царик останній кліп «Я не знаю слова досить».
Ми домовилися з нею, у неї був гонорар 10 тисяч, а ми сказали, що в нас 10 немає, тільки 8 (сміється). Каже: «Добре, зніму вам за 8». І класний кліп зняли, і пісня класна. І навіть ми потім самі ходили її просували.
А з дисками історія яка була. Говорять, ще ж гроші за диски є. Я кажу: «О, класно, давайте». Даховський дає мені 300 доларів. Я кажу: «А що, ми тільки на 300 доларів дисків продали?» Він каже: «Да, от звіт у мене є, за все про все – 300 доларів».
З кожного диска 20 центів були нашими, а диск тоді в Україні коштував близько 5 доларів, я не пам’ятаю точно. Тобто ми мали з кожного диска 20 центів. Навіть при смішних підрахунках видно було, що цих дисків було продано значно більше.
Я потім думаю: «Піду перевірю». Пішов я в цей будинок, де голограми видають на диски, і кажу: «Я такий-то артист, хотів би дізнатися, скільки таких марок було надруковано для компанії Universal?» Мені говорять: «А ви хто такий? Кажу: «Я – артист! Це мій диск». Кажуть: «Ви не маєте права отримати цю інформацію, ця інформація тільки для рекордингової компанії».
Все. Якщо ви хочете перевірити, то вам потрібно прийти з прокурором, пожежником, податковим інспектором, СБУшніком і так далі. Тобто має відбутися якийсь суд і за рішенням суду я тільки міг дізнатися цю інформацію. Я думаю: «А, ясно!», даже не став морочитися.
Ми розірвали стосунки і фактично почали займатися самі собою. Поляки вже напряму зі мною зв’язувалися. Ми поїхали в 2006 в Рим, нас поляки запросили, у них там був величезний такий концерт, ми вже в топі у них були, зірками. У них там було 25 років спільноті Іоанна Павла ІІ, Папи Римського. І вони там робили в Римській філармонії концерт, з прямим ефіром.
Насправді, в Польщі всі наші концерти були просто в топових таких тусовках. До одного з концертів тоді було три дні підготовки. Тобто там стояла величезна сцена, прямий ефір, такі сцени виїжджали. Тобто два звука, кожен звук на окремій платформі. Ми приходимо на ці репетиції, ставали, швидко підключалися, нас возили туди-сюди, ми виступали.
Ну, дуже серйозно. І в Римі, у філармонії, теж цей концерт в прямому ефірі, зі всього світу там артисти поз’їжджалися, зірки, їхні оперні співаки польські дуже круті, їхні гурти, я, в принципі, вже не пам’ятаю так детально. Але вже зі мною напряму всі ці переговори велися.
Потім в Америку і в Канаду фактично я сам організував, ці концерти.
Дружина Ромчика не витримала, там вже почалися проблеми у сімейному житті, він з нею розійшовся і зняв квартиру на 9-му поверсі. І ми там сиділи, в тій квартирі, одна кімната – він собі спав, а в другій кімнаті ми зробили студію. На 9 поверсі, ми так вибрали 9 поверх, бо ми заважали сусідам, а так високо їх практично не було. Ми самі записали другий альбом, без рекординга, якраз на цій нашій квартирі.
Взяли з собою в Америку перший, і взяли з собою цей другий диск. Окрім концертів, заробіток ще на продажі дисків був. В Америці диск можна було продати за 20 доларів, і в Канаді. І це ще були додаткові гроші.
Пару рублів ми там заробили. Але це все руками волонтерів. Тобто друзі нам там допомогали, ми жили в друзів на квартирі. Я жив у свого товариша, а пацани жили в товариша мого товариша.
Тобто ми не витрачали гроші на житло, ми не витрачали там гроші на транспорт, нас всюди возили. Харчувалися ми тоже в українців вдома.
І фактично весь той заробіток, що був з концертів, нам організатори, ті пацани, віддали і сказали: «Це все вам». Ніхто на нас там гроші не заробляв. Нам дали можливість зіграти там пару концертів і заробити просто бабки. І вже після Америки ми мали ще 2–3 концерти в Польщі. І потихеньку почало все якби заглухати, перестали дзвонити, запрошувати.
Після всього
Тут, в Україні, я пам’ятаю, якийсь був тур виборів. І до нас, у Франківськ, а тоді ще «Наша Україна» була при владі, вони теж шось таке ще робили і їздили з концертами, це 2008 рік, здається. Це були чергові вибори, і «Наша «Україна» тут робила величезний концерт, в Івано-Франківську.
Я дивлюся, висять афіші: «Наша Україна» приїжджає в Івано-Франківськ і на сцені «ТНМК». І до мене доходить інформація, шо їм платять за це 20 штук баксів. А голова штабу «Нашої України» – екс-мер нашого міста. Я йду до нього в штаб наш. Кажу: «Добрий день! На фіга ви везете "Танків" за 20 штук, якшо ми тут, в місті, свої, наша пісня була на Майдані намбе ван, давайте ми виступимо тут.
Хочете безоплатно, хочете заплатіть нам якусь тисячу доларів, хоть якісь там символічні гроші». Каже: «Хлопці, я це питання підніму перед штабом». Ясно, що нічого і ніхто не піднімав, тому що тоді вже було зрозуміло, шо цей концертний відділ цієї партії тупо заробляє бабки. Я дуже не впевнений, шо тоді «Танки» отримали ці 20 штук за виступ. Можливо, далеко і не знали про таку цифру.
Потім, коли у нас мером був Анушкевич Віктор, він любив музику. Я до нього напряму прийшов, тому шо ми з пацанами, з Флітами і з Федотом з «Перкалаби» вирішили зробити концерт. Це був 2009 рік. Я прийшов до нього і кажу: «Я організовую з пацанами концерт, вже найшов спонсорів, людей, які нам дали гроші на оренду апаратури, заплатили за світло, гонорари наші. Дозвольте нам просто виступити».
Він типу пішов назустріч, дозволив мені зробити цей концерт і навіть допоміг в ньому. Тобто він теж частково грошима допоміг нам. І три роки підряд ми робили цей концерт. Кожного року ми дарували такий концерт для наших франківців. І потім він навіть звертався до мене, коли, наприклад, День міста був. Щоб я допомагав організовувати.
Він мені більше довіряв, ніж своїм тим клеркам, які мали цим займатися. Каже: «Роман, прийди до мене, займись тим концертом, в тебе це краще вийде». І фактично, коли він був мером, то якісь проходили такі дійства, і я був трошечки задіяний. До 2011 року. Потім мені це набридло і більше занурився в студійну роботу.
«Ґринджоли» – це я фактично, Роман Калин. Починаючи з 2009 року, я сижу тут, на студії, і займаюся виключно аудіопродакшном. Тобто роблю фонограми комусь, роблю рекламу, звукорежисурою, мастерінгом займаюся і часу на свою творчість в мене взагалі нема. Тобто фактично я за весь цей час написав всього 2 пісні для себе.
Сьогодні
Зараз 2017-й, з 2012-го року ми готуємо дітей на дитяче «Євробачення», готуємо з них українських артистів. Я співпрацюю з вокальною школою «Стар тім». З 2009 року я з ними співпрацюю, вже ті діти, які з 2009 року ходили, просто вчилися співати, зараз дві дівчини, вони виросли, стали творчими особистостями. Вони самі вже пишуть музику, самі вникають в аранжування.
Це такі 2 артистки, одна Діана, сценічне ім’я ДІ, ми два треки їй зробили, зараз ми починаємо її продюсувати, оскільки зараз все ж таки є потреба на українську музику. І ще одна співачка Кіма.
Квоти
Я працюю 9 років тут, на радіо, і у нас стовідсотково завжди тільки українська пісня.
А як відношуся? Я вважаю, що це правильно. Так чи інакше, якшо ми подивимося, шо було раніше в ефірі, то серед української пісні не було конкуренції. Були якісь там елементи, десь там «Океан Ельзи» попадав, десь там попадали пісні україномовні Ані Лорак, десь там з’являлися пісні «Бумбокса» частково.
Але такої загальної масовості української пісні не було. Щоб українська сучасна музика стала конкурентоздатною, скажімо, з тою ж європейською, американською чи англійською, має бути конкуренція: має бути хороша українська музика, така собі і ніяка.
І тоді в цій конкуренції, коли є середовище конкурентне, дійсно народжується шось класне, шось нове і шось сучасне. А конкуренції-то не було. Українська музика на певному радіопросторі була в такому загончику. Навіть тоді, коли були ці перші квоти, українську музику крутили тільки вночі, щоб виконати закон.
Крутили, закон виконували, але вдень крутили переважно те, шо легше продавати. Це зарубіжну музику, російських відомих артистів, які і так розкручені.
Тепер цей закон так чи інакше допомагає тим, хто пише українську музику, популяризувати себе, свою творчість. Можливо, з часом, коли вже все стабілізується, з’явиться якась конкуренція уже серед україномовних артистів, можна буде шось там і змінювати, якісь ці квоти на українську музику. Але я думаю, що це нормально.
Українська мова та політика
Розумієте, у нас ніколи в Франківську не було питання мови. Ніколи не стояло питання, щоб хтось когось притисняв чи принижував щодо мови, ніколи. Всі розмови про мову були на рівні політиків, які роздули це питання, розумієш. Не було, в мене купа друзів російськомовних. Я розділяю людей на добрих, щирих, гарних і на покидьків. І мені все одно, якою мовою говорять покидьки. Мені все одно, якою мовою говорять мої вірні, добрі друзі і порядні люди.
Для мене люди діляться не по мовах, а на порядний чи непорядний, добрий чи недобрий, щирий чи нещирий, падло чи не падло. Так я розділяю людей. І так робить більшість розумних людей.
Політикам вдалося змінити пріоритети. Те, що важливо, вони запхали вниз, в багно, а те, що не важливо, вони підняли наверх і роздули на цьому конфлікт. Маємо війну на Сході. Однією з причин, яка є надуманою, це мовне питання. Я не чув, щоб у нас, у Франківську, когось били по морді чи лупили патиками за те, що він розмовляє російською. Цього ніколи не було. Зараз знову оці всі намагання роздувати мовне питання.
Я думаю, шо в цьому зацікавлені лише політики, тому шо знову ідуть вибори і знову треба про шось говорити, і знову треба піднімати такі теми. Грязнючі, колючі теми, на яких собі можна робити політичний рейтинг.
Людина Роман Калин
Мені цікавий Монатік, цікаво те, що він робить. Мені цікавий Іван Дорн, цікаво те, шо він робить, цікава Онука. Вони намагаються рухати українську музику вперед, тобто вони ідуть в авангарді. Мені це цікаво.
Мені цікаво те, шо вони роблять, як вони це роблять. От цікаво було б працювати з Дорном, зробити щось з ним, але, шоб заспівали ці наші артистки – Ді та Кіма. Вони потрапили в півфінал конкурсу на М2 – це дуже гарний знак того, що ми рухаємося правильно.
Що грає в машині? Ой, я, насправді, дуже такий консервативний чувак. В мене в машині грає «грейт хітс» Квінів, потім йде «грейт хітс» AC\DC, потім музика моєї молодості – Кіс, і далі в мене є 12-й альбом Діани Крол. Це така джазова співачка з Канади. Це музика, яка мені ніколи не надоїдає.
По-перше, скажу так, що я не жалкую ні за чим, що відбулося в моєму житті. Все, що в мене відбулося, воно мало відбутися. Це мій власний життєвий досвід. Досвід моїх помилок, моїх здобутків, моїх перемог. Я мав пройти такий шлях. Просто треба до всього відноситися, дякувати за все, що в твоєму житті відбувається.
От сталася в тебе якась там неприємна штука, ти її пережив, усвідомив, отримав досвід і пішов далі. Рухатися вперед.
Найважливіше, кожна людина має зрозуміти в першу чергу, для чого вона прийшла на цей світ. Це дуже важлива річ, яку ти маєш зрозуміти. І чим раніше ти це зрозумієш, тим краще. Я, наприклад, зрозумів, що я прийшов на цей світ писати музику, створювати музику, робити її якісно, добре, бути музикантом, дарувати людям хорошу, класну музику.
Тому що в 90-х роках я не займався, наприклад, музикою, я шукав роботу, щоб прогодувати сім’ю, я працював і вантажником, і столяром.
Тільки в 1997 році, коли мені було 30-ть років, я зрозумів, що я роблю щось не те. В 30-ть років я зрозумів, шо я не там, я не на своєму місці, мені треба щось міняти в житті. Ось кожна людина має зрозуміти, чим вона повинна займатися в житті.
Друге, що ще для людей важливо, для особистості людської – це правильно вміти розставляти пріоритети в житті: сім’я, близькі, от, це вже такий власний досвід.
І, мабуть, третє. Треба жити так, щоб не шкодити нікому, розумієш. Оце найважче. Прожити так, щоб ти нікому не нашкодив, щоб нікого не образити, нікому не зробити погано. Інколи ми робимо якісь речі, які для нас є важливими, ось, а через це страждають інші люди. Тому це важко. Але можна навчитись жити так, щоб нікому не шкодити.
Звичайно, що мене впізнають. Мене багато пізнавали тоді, після революції. А зараз дехто мене пізнає як працівника радіо, я вже 9 років на радіо виходжу в ефір.
Не знаю, я вже це якось пройшов. Я вже не той лижник, що був на вершині, я спустився з гори і вже другий раз підніматися наверх, якоїсь такої мети, шоб знову досягати популярності в мене немає, насправді.
Але буде неправдою, якщо скажу, що не погодився б на неї зараз. Але, скажімо так, якихось суперзусиль я б не докладав.
Я вже не заробляю для того, щоб будувати будинок, купувати собі там якусь дорогу тачку або якихось там брюликів дружині накупити. Ми зі своєю дружиною вже дійшли до того, що ми подорожуємо. Ми всі бабки витрачаємо на подорожі. Чому? Тому що подорожі – це є наші спогади, це є наші враження, наші емоції, які в нас ніхто не вкраде.
Відпочинок? На море я б їздив тільки в Грецію, а скажімо, просто подорожувати – це Іспанія, мені подобається. З Амстердама я би не вилазив. Тобто в мене є країни, куда мені хочеться приїхати не тільки туда, в центральні столиці поблукати, а поїхати в якісь такі маленькі міста, більш глибше зануритися в їх культуру.
На Мальту мені треба ще з’їздити. Я один раз вже був, але був сам, а тепер хочу з дружиною поїхати.
Азію я не люблю. То не для мене. Тобто мені більше ближче ментально все ж таки європейські країни, я такий консервативний в цьому плані. Свого часу я відпочивав десь там, в східних країнах, мені не сподобалось. То не наша ментальність. Мені не подобається їхня кухня. Я так, знаєш, дуже чітко відношусь до харчування. Я люблю нашу українську кухню – борщ.
Автор: Владислав Сидоренко
Фото: Сергій Дидковський
Немає коментарів:
Дописати коментар