Перш ніж я розпочну свою автобіографічну кінорозповідь, хочу звернутись до тих, хто не визнає «непричесаних» висловів чи картинок. В цьому фільмі вони будуть. Таким раджу не дивитись цей фільм. Він не принесе вам ні користі, ні насолоди. Але й до тих, хто додивиться його до кінця, є прохання дотримуватись золотого правила: відмовитись від переконання «якщо хтось думає не так як я, - він думає не правильно». Якщо ці дві умови вам прийнятні, тоді починаємо.
Моя поява на світ, як і народження більшості із нас, була випадковою. Випадково мій батько побачив мою маму на якихось посиденьках в одного із маминих родичів. Випадково мама дала згоду на одруження, бо батько абсолютно не вписувався у мамині смаки щодо чоловічої статі. До того ж він був інвалідом. Його мама, моя майбутня на той час бабуся, любила хильнути і, одного разу, сидячи після чергової чарки на печі з маленьким Петром, заснула і випустила його з рук. В результаті - хлопчик виріс з викривленим хребтом та великим горбом на спині. До кінця днів своїх він був неграмотним, але разом з тим роботящим, впертим та кмітливим. Тому так зване «завоювання» серця дівчини, яка йому сподобалась, було лише проблемою часу. До того ж він мав прописку і роботу у Станіславі, а мама, звичайна безпаспортна сільська дівчина, могла, за тодішніми радянськими законами, вирватись із свого села тільки одним способом: вийти заміж за парубка з міською пропискою. Забігаючи наперед скажу: мама жодного разу не пожалкувала про свій вибір, бо прожила з батьком мирно і у злагоді аж до його смерті.
Весілля відгуляли у маминої мами, себто моєї бабусі, у сільській хаті на околиці села, яке називали хутором і яке знаходилось на відстані двох десятків кілометрів від міста. Хоча, якщо чесно, «відгуляли» - то заголосно сказано. Обійшлися такими — сякими наїдками і однією пляшкою горілки.
То був 1953. Через рік на світ з”явилась моя сестра, а ще через 4 — у 1958 - я.
На момент моєї появи батьки вже мали якесь житло у одному з міських гуртожитків і потихеньки подумували про будівництво своєї власної хатинки. Благо,- проблем з виділенням землі на таке будівництво у тодішньому Станіславі не було. Тай керівництво обласної лікарні, де на той час працював батько, всіляко сприяло становленню молодої роботящої сім”ї. Батько на той час возив на кінному візку головного лікаря обласної лікарні. Тож, хоч він і не мав перспективи професійного росту, зате мав більш-менш стабільну зарплату, а значить і можливість не тільки утримувати сім”ю, але й думати про подальше покращення її матеріального становища.
Країна на той час вже оговталась від війни і тодішня кінохроніка всіляко підтверджувала щасливе сьогодення і майбутнє соціалістичного ладу і всіх, без вийнятків, будівників комунізму.
Весілля відгуляли у маминої мами, себто моєї бабусі, у сільській хаті на околиці села, яке називали хутором і яке знаходилось на відстані двох десятків кілометрів від міста. Хоча, якщо чесно, «відгуляли» - то заголосно сказано. Обійшлися такими — сякими наїдками і однією пляшкою горілки.
То був 1953. Через рік на світ з”явилась моя сестра, а ще через 4 — у 1958 - я.
На момент моєї появи батьки вже мали якесь житло у одному з міських гуртожитків і потихеньки подумували про будівництво своєї власної хатинки. Благо,- проблем з виділенням землі на таке будівництво у тодішньому Станіславі не було. Тай керівництво обласної лікарні, де на той час працював батько, всіляко сприяло становленню молодої роботящої сім”ї. Батько на той час возив на кінному візку головного лікаря обласної лікарні. Тож, хоч він і не мав перспективи професійного росту, зате мав більш-менш стабільну зарплату, а значить і можливість не тільки утримувати сім”ю, але й думати про подальше покращення її матеріального становища.Країна на той час вже оговталась від війни і тодішня кінохроніка всіляко підтверджувала щасливе сьогодення і майбутнє соціалістичного ладу і всіх, без вийнятків, будівників комунізму.
Кінохроніка Станіслава: 1957_фестиваль молоді.mp4,
1958_1 травня.mp4.
1958_1 травня.mp4.
Мої перші свідомі спогади про існування на світі Божому відносяться до дуже раннього дитинства. Якось я описав мамі картинки, які залишились у моїй пам”яті: бетонний, побілений вапном паркан, широкі металеві ворота, пара з каналізаційного люка перед ними, якась будівля зі сходами біля воріт, кімната з коричневю шафою... “Так то ж молокозавод” - вигукнула моя мама. “Тобі тоді було приблизно три роки”. Неймовірно, але саме до 1961 року належать ось ці кадри Станіславської кінохроніки, знайдені в центральному архіві України імені Пшеничного.
Кінохроніка: 1961_Молокозавод.mp4
Таке детальне відтворення того, що мене оточувало я пояснюю тільки одним: хорошою зоровою пам”яттю. Згодом ця властивість мого організму неодноразово підтверджувалсь. Особливо під час навчання в школі та університеті. Але то тема подальшої історії, а поки що мені 3 роки, сестрі 7. Батьки без особливих статків і без власного даху над головою намагаються якось більш-менш виживати в нелегких міських умовах в статусі найнижчої верстви населення тодішнього Станіслава. Благо, робота на молокозаводі, де на той час працював мій батько, давала можливість економити кошти на харчових витратах. І не тільки тому, що кімната, де жила моя сім”я, знаходилась по сусідству з молочними цехами. За розповіддю батьків, я неодноразово переконувався у тому, що самі люди з якими доводилось їм співіснувати, були надзвичайно доброзичливими і небайдужими до чужих проблем. Нагадую, - то був рік 1961. Назвав цю дату і чомусь захотілось глянути, а які ж найголовніші події відбувались тоді у світі, в радянському союзі, в Україні і Станіславі.
-У Північній Ірландії відбулась остання смертна кара.
-Радянський союз провів випробування термоядерної бомби на Новій Землі.
-Юрій Гагарін став першою людиною, що побувала у космосі.
-Відбувся Чорний понеділок, або Куренівська трагедія у Києві. Потужний соляний потік із Бабиного --Яру, який прорвався крізь дамбу, затопив Куренівку й призвів до численних жертв.
-У Північній Ірландії відбулась остання смертна кара.
-Радянський союз провів випробування термоядерної бомби на Новій Землі.
-Юрій Гагарін став першою людиною, що побувала у космосі.
-Відбувся Чорний понеділок, або Куренівська трагедія у Києві. Потужний соляний потік із Бабиного --Яру, який прорвався крізь дамбу, затопив Куренівку й призвів до численних жертв.
Що ж до Станіслава, то деякі події того часу зафіксувала тодішня кінохроніка.
Кінохроніка: 1961_Старші й молодші.mp4, 1961_Урочистості на стадіоні.mp4
Звичайно, ніякого прямого впливу на моє життя вищеназвані події не мали. Подав їх, швидше, для більш повного відтворення тодішньої ситуції в Україні і в нашому краї. Але все в цьому світі взаємопов”язане.
Після мого народження мама у декретній відпустці довго не була. Треба було облаштовувати життя і в першу чергу це стосувалося будівництва даху над головою. І це при зарплаті 30 карбованців на місяць, на які треба було ще й харчуватись та одягатись. Але мої батьки були впертими, роботящими та по-сімейному розумними. Тож незабаром спромоглися нажити такзвану времянку, а згодом взялися за будівництво вже повноцінноцінного чотирикімнатного “палацу” з кухнею, коридором і величезним підвалом.
З тих дошкільних часів мені запам”ятались лиш якісь окремі уривочки життя, які абсолютно неможливо назвати якимось значущими. І досі я не можу знайти хоч якесь логічне пояснення — чому саме вони запали у мою дитячу голівку.
Ось я біля височенної пічки, яка згодом виявилась не такою вже й високою. Ось я біля ліжка, на якому лежить мій вуйко з молодою дружиною і розповідає мені віршика “Кіт-Муркіт, чеше лапкою живіт...”, озвучуючи таким чином картинку з котиком, намальованим на якійсь дитячій вішалці, яку, доречі, я “бачу” в пам”яті і понині. Віршик теж запам”ятався на все життя. І, швидше всього, саме він став для мене своєрідним шаблоном до власної віршованої творчості, якою я зайнявся незадовго до першого офіційного походу до школи. “Ой ви оси, не їжте просо, бо буду бити і слова не просити” - так звучав мій перший віршовіаний твір написаний десь в років 5-6. Згодом, на залишках шкільного зошита в клітинку, я намалював якісь, схожі на букви, закарлючки які зачитував при будь-якій нагоді всім, хто приходив до нас в гості. Так виглядав мій перший самвидав. Мене хвалили, гладили по голові і запитували ким я хочу бути, на що я незмінно відповідав - “журналістом”. Тоді я був переконаний, що саме журналісти пишуть вірші. З тодішніх моїх мовних “шедеврів” запам”ятались також слова “сумка” і “костюм”, які я вимовляв не інакше як “сунка” і “кустюн”, чим неймовірно смішив моїх батьків і тих, хто приходив до нас в гості.
А ось я лежу на величезному металевому ліжку і бачу, що з дерев”яної шафи скочило щось страшне і велике, чого я страшенно злякався. Тоді я верещав так неймовірно, що мама змушена була запізнитись на роботу, щоб заспокоїти мене і спробувати переконати, що то мені привиділось. Швидше всього, тоді з шафи насправді скочив великий щур, який в моєму страху зробився ще більшим і страшнішим. Пишу і відчуваю як пробігли мурашки по спині, бо і понині боюсь цих істот, навіть якщо вони абсолютно ручні. Щурів у нашому помешканні була тоді неймовірно багато. Вони жили, їли і навіть спали з нами. Якось батько розповідав, що бачив штук 5-6 хвостатих, які мирно дрімали разом зі мною і сестрою на одному ліжку. Батько ненавидів їх неймовірно. І боровся з сірими усіма доступними йому на той час способами. Якось він влаштував на них полювання. Причаївся в кородорі біля їхньої нірки, дочекався поки вони повиходять, заткнув ту нірку чимось і бочав їх вбивати. Пам”ятаю з якими пулькачами вилетів він з того коридору, бо через якийсь час щури, зрозумівши свою безвихідь, почали кидатись на шию свого мисливця. Той батьковий переляк, а він був далеко не з боягузів, лише підсилив мою боязнь до цих надзвичайно розумних і живучих створінь. До неприємних спогадів дошкільного дитинства про фауну нашого подвір”я можу дописати ще нашого собаку Цигана. Він був настільки злосним, що кусав навіть своїх. Мама розповідала, що одного разу подер штани на сусідському хлопчику, якого тоді чудом врятував наш паркан, через який той в останню мить встиг перескочити. Після цього випадку батько змінив “постійне місце проживання” Цигана з нашого подвір”я на подвір”я птахокомбінату, де на той час він працював охоронцем, а тодішньою мовою сторожем.
Доречі, та батькова сторожівка для сімейного благополуччя мала тоді подвійну вигоду: при, нехай найнижчій, але стабільній зарплаті в 30 карбованців, він мав можливість забезпечувати сім”ю майже безкоштовним м”ясом і при графіку день на роботі, дві доби вдома, мав багато часу для домашньої господарки. В основному то були будівельні роботи. Времянка, в якій ми жили, мала кімнату чотири на чотири, кухню три на три метри і невеличкий коридорчик, чого на нас чотирьох, двоє із яких неупинно росли і потребували все більше місця, було явно недостатньо. Мама на той час працювала санітаркою в поліклініці на вулиці Матейки, мала оклад 30, як тоді казали, рублів і попри п”тиденний восьмигодинний робочий час та сімейні справи, змушена була допомагати батькові на будівництві та своїй мамі по господарці, яка жила з наймолодшою донькою в селі, за 20 кілометрів від Станіслава. В основному то була робота на такзваній саджівці та на безкраїх бабиних городах.
Навіщо їй було потрібно стільки землі я не розумію й досі, але думаю, що саме господарка з коровами, козами, свиньми, курми, качками, картопляними, кукурудзяними і полуничними грядками не давали моїй бабі ні часу, ні особливого бажання слабувати і вилежуватись без діла. Баба Гафія не працювала тільки у двох випадках: коли спала і коли молилася. Навіть тоді, коли вона розмовляла зімною, її руки одночасно щось теребили, перебирали, м”яли, перемішували, стругали. Ті недовгі вечірні хвилини спілкування з бабаю Гафією під розмірений цокіт настінного годинника, в м”якому мерехкотінні нафтового ліхтаря під стелею, назавжди закарбувались в моїй пам”яті, як найцікавіші розповіді про її нелегку минувшину. Хоча, якщо зовсім чесно, то з тих розповідей мені мало що запам”яталось. Чи то я був не зовсім уважним, чи то час зробив свою чорну справу... А можливо, самі теми розповідей мене тоді мало цікавили. Мені подобався сам процес. Слова молитви, які я майже не розбирав, а з тих які розбирав — мало які розумів. Безперервний спів цвіркунів, яких я ніколи доти не бачив і не знав як вони виглядають. Тепла глиняна піч, пристелена бабиною куфайкою.
З тих дошкільних часів мені запам”ятались лиш якісь окремі уривочки життя, які абсолютно неможливо назвати якимось значущими. І досі я не можу знайти хоч якесь логічне пояснення — чому саме вони запали у мою дитячу голівку.
Ось я біля височенної пічки, яка згодом виявилась не такою вже й високою. Ось я біля ліжка, на якому лежить мій вуйко з молодою дружиною і розповідає мені віршика “Кіт-Муркіт, чеше лапкою живіт...”, озвучуючи таким чином картинку з котиком, намальованим на якійсь дитячій вішалці, яку, доречі, я “бачу” в пам”яті і понині. Віршик теж запам”ятався на все життя. І, швидше всього, саме він став для мене своєрідним шаблоном до власної віршованої творчості, якою я зайнявся незадовго до першого офіційного походу до школи. “Ой ви оси, не їжте просо, бо буду бити і слова не просити” - так звучав мій перший віршовіаний твір написаний десь в років 5-6. Згодом, на залишках шкільного зошита в клітинку, я намалював якісь, схожі на букви, закарлючки які зачитував при будь-якій нагоді всім, хто приходив до нас в гості. Так виглядав мій перший самвидав. Мене хвалили, гладили по голові і запитували ким я хочу бути, на що я незмінно відповідав - “журналістом”. Тоді я був переконаний, що саме журналісти пишуть вірші. З тодішніх моїх мовних “шедеврів” запам”ятались також слова “сумка” і “костюм”, які я вимовляв не інакше як “сунка” і “кустюн”, чим неймовірно смішив моїх батьків і тих, хто приходив до нас в гості.
А ось я лежу на величезному металевому ліжку і бачу, що з дерев”яної шафи скочило щось страшне і велике, чого я страшенно злякався. Тоді я верещав так неймовірно, що мама змушена була запізнитись на роботу, щоб заспокоїти мене і спробувати переконати, що то мені привиділось. Швидше всього, тоді з шафи насправді скочив великий щур, який в моєму страху зробився ще більшим і страшнішим. Пишу і відчуваю як пробігли мурашки по спині, бо і понині боюсь цих істот, навіть якщо вони абсолютно ручні. Щурів у нашому помешканні була тоді неймовірно багато. Вони жили, їли і навіть спали з нами. Якось батько розповідав, що бачив штук 5-6 хвостатих, які мирно дрімали разом зі мною і сестрою на одному ліжку. Батько ненавидів їх неймовірно. І боровся з сірими усіма доступними йому на той час способами. Якось він влаштував на них полювання. Причаївся в кородорі біля їхньої нірки, дочекався поки вони повиходять, заткнув ту нірку чимось і бочав їх вбивати. Пам”ятаю з якими пулькачами вилетів він з того коридору, бо через якийсь час щури, зрозумівши свою безвихідь, почали кидатись на шию свого мисливця. Той батьковий переляк, а він був далеко не з боягузів, лише підсилив мою боязнь до цих надзвичайно розумних і живучих створінь. До неприємних спогадів дошкільного дитинства про фауну нашого подвір”я можу дописати ще нашого собаку Цигана. Він був настільки злосним, що кусав навіть своїх. Мама розповідала, що одного разу подер штани на сусідському хлопчику, якого тоді чудом врятував наш паркан, через який той в останню мить встиг перескочити. Після цього випадку батько змінив “постійне місце проживання” Цигана з нашого подвір”я на подвір”я птахокомбінату, де на той час він працював охоронцем, а тодішньою мовою сторожем.
Доречі, та батькова сторожівка для сімейного благополуччя мала тоді подвійну вигоду: при, нехай найнижчій, але стабільній зарплаті в 30 карбованців, він мав можливість забезпечувати сім”ю майже безкоштовним м”ясом і при графіку день на роботі, дві доби вдома, мав багато часу для домашньої господарки. В основному то були будівельні роботи. Времянка, в якій ми жили, мала кімнату чотири на чотири, кухню три на три метри і невеличкий коридорчик, чого на нас чотирьох, двоє із яких неупинно росли і потребували все більше місця, було явно недостатньо. Мама на той час працювала санітаркою в поліклініці на вулиці Матейки, мала оклад 30, як тоді казали, рублів і попри п”тиденний восьмигодинний робочий час та сімейні справи, змушена була допомагати батькові на будівництві та своїй мамі по господарці, яка жила з наймолодшою донькою в селі, за 20 кілометрів від Станіслава. В основному то була робота на такзваній саджівці та на безкраїх бабиних городах.
Навіщо їй було потрібно стільки землі я не розумію й досі, але думаю, що саме господарка з коровами, козами, свиньми, курми, качками, картопляними, кукурудзяними і полуничними грядками не давали моїй бабі ні часу, ні особливого бажання слабувати і вилежуватись без діла. Баба Гафія не працювала тільки у двох випадках: коли спала і коли молилася. Навіть тоді, коли вона розмовляла зімною, її руки одночасно щось теребили, перебирали, м”яли, перемішували, стругали. Ті недовгі вечірні хвилини спілкування з бабаю Гафією під розмірений цокіт настінного годинника, в м”якому мерехкотінні нафтового ліхтаря під стелею, назавжди закарбувались в моїй пам”яті, як найцікавіші розповіді про її нелегку минувшину. Хоча, якщо зовсім чесно, то з тих розповідей мені мало що запам”яталось. Чи то я був не зовсім уважним, чи то час зробив свою чорну справу... А можливо, самі теми розповідей мене тоді мало цікавили. Мені подобався сам процес. Слова молитви, які я майже не розбирав, а з тих які розбирав — мало які розумів. Безперервний спів цвіркунів, яких я ніколи доти не бачив і не знав як вони виглядають. Тепла глиняна піч, пристелена бабиною куфайкою.
На час шкільних канікул я до баби в село не їхав і не йшов, а летів. Йти зі стації до баби було неймовірно далеко і довго — через усе село, попри стару дерев”яну церкву, цвинтар, а потім ген через поле на самісінький його край, який називали Хутором. Стара грушка гниличка була тим рубежем, який сповіщав, що моїм пішим мукам настав майже кінець і що до бабиного раю залишились лічені метри. І щоб розтягнути задоволення із входженням у цей рай, я зупинявся біля неї, ласував її медовими плодами і вже потім продовжував чимчикувати далі. Спочатку через вузьку кладку через потік, потім вуличкою між плетеними плотами, яка з кожним кроком ставала все вужчою і вужчою і, зрештою, остаточно перетворювалась на вузьку стежину, яка вела прямо до бабиного подвір”я. Моїм приїздам баба раділа щиро, бо мала з них подвійну вигоду: можливість поспілкуватись, бодай з не дуже уважним і малоцікавим співрозмовником, і щонайголовніше — позбутись щоденного обов”язку пасти корову. Друга справа для мене була особливо приємною. Згодом вона навіть переважила бабині розповіді і полуниці разом взяті, бо на пасовиську було багато дітлахів мого віку, з якими було неймовірно цікаво і весело. Цілими днями ми ганяли в футбол, плели з осоки ложки, кошики і шапки, бавилися в лапанки, купалися в ставах. Згодом, коли ми підросли і у деяких дівчат зявилися груденята, а у хловців, в тому числі і у мене, потяг до протилежної статі - ігри подорослішали. Найулюбенішою справою стало їх лапання та тискання, до чого я досить швидко приловчився і з часом навіть звик. Згодом ця пристрасть навіть перетворила мнене на такого собі місцевого ловеласа. Я хотів зустрічатися з геть усіма грудастими дівчатами, призначав всім їм без розбору побачення, що з часом призвело до повного викриття у дівочому середовищі мого нечесного парубоцтва і подальшого незворотнього ігнорування ними моїїх подальших залицянь. Дивлюсь нині на фото тих моїх перших юнацьких уподобань і не вірю, що такі дівчата мені колись подобались. Але на той час іншого виходу в задоволенні моїх еротичнопарубоцьких потреб не було. Бо росточком я вийшов не дуже. Статків, а значить і модного прикиду чи ще якихось ознак, які б вигідно вирізняли мене поміж інших парубків теж. Тож мав те, що мав. Згодом, коли я досить потужно додав у рості, а сталось це десь наприкінці 8 класу, я все ж закохався. Вдруге і по-справжньому. Про перше, більш ніж дружба, відчуття — окрема історія. Про неї трохи пізніше.
Непосидючість баби Гафії завжди тримала її в гарній формі і дала можливість дожити до 86 років без хвороб, без пігулок, без сивого волосся і з повним ротом власних зубів. Попри постійну зайнятість, вона завжди була охайною і акуратною у всьому. Завжди, навіть у найспекотніші дні, ходила у димці (так називалась довга широка спідниця), сорочці з довгим рукавом, камезельці і американській хустці зав”язаній на манер сучасних байкерських пов”язок. При цьому ніколи не носила трусів і навіть дозволяла собі пісяти при мині, прямо на подвір”ї перед хатою. Робила вона це навстоячки. Лише легко припіднімала спідницю, мабуть аби не забризкати її. Дивно, але я, вихований радянськими нормами і правилами поведінки, не дуже дивувався цим бабиним дивовижам, сприймаючи їх як наслідок її ще дорадянського сільського виховання.
Бабина хатинка на краю села під самим лісом, частину якого і досі називають Хутором, чи не останньою позбулася солом”яної стріхи, глиняної підлоги і нафтової лампи. Газу в бабиній хаті не було ніколи, а світло провели лише наприкінці її життя, коли всією родиною побудували нове житло. Баба електрики боялась. Тому продовжувала користуватись нафтовим ліхтарем, а єдину лампочку, заради якої вона була проведена, вмикала тільки тоді, коли в хату прибували гості. Тому оплата за спожиту електроенергію за місяць рідко коли “перевалювала” за 4 копійки. Саме стільки коштувала тоді одна кіловатгодина. При цьому дерев”яний бамбетель, коцьолок в печі, саморобні дерев”яний стіл і лавка, допотопний настінний годинник з гирями, важкий чугунний утюг, який заправлявся гранню, старі з погнутими ручками баняки, та розмальовані зеленкою, йодом та ще чимось рожевим фоторепродукції портретів святих у грубозліплених широченних рамках, до кінця бабиних днів залишалися незмінною атрибутикою її нехитрої хатньої господарки. Телевізора у баби ніколи не було, тай ніколи вона його і не прагнула мати.
Ховали бабу Гафію цілим селом, бо, хоч і не мала статків, жінкою вона була доброю і неконфліктною. А ще багато хто із односельців пам”ятав її як дружину Федора, вивезеного під час війни у Німеччину. Бабин чоловік був настільки чуйним до односельців, що його так і прозвали Федь Добрий. Згодом, після закінчення війни, він дав про себе знати десь з Америки, але звідки саме для мене і для нашої родини досі залишається таємницею. Одного разу навіть прислав фотокартку, з якої видно, що жив дід “за бугром” небідно і на здоров”я, швидше всього, теж не скаржився. Згодом до баби Гафії прийшла звістка, що її чоловік помер, а з нею і повідомлення з пошти про те, що до неї із далекої Америки прийшов чоловіковий спадок.
І тоді моя розумна у веденні домашнього господарства, але абсолютно безталанна у стосунках з державними мужами жінка, утнула дурницю. Пішла на пошту отримувати спадок сама. Баба була неграмотна. На пошті їй показали, де покласти хрестик замість підпису, виволокли великий дерев”яний пакунок, забитий цвяхами і відправили з ним додому. А вдома виявилось, що ящик запакований камінням поміж яким лежала порожня стара шкіряна сумка. Ой, чує моє серце, що з того бабиного спадку, у Братківцях хтось таки додав щось до свого маєтку, а може й хатинку “зліпив”. Але час минув. Про ту оказію баба розповіла родині через якийсь десяток років, коли довідатись про істинний вміст присланого з Америки пакунку, а тимпаче повернути його, було вже неможливо...
Далі буде.
І тоді моя розумна у веденні домашнього господарства, але абсолютно безталанна у стосунках з державними мужами жінка, утнула дурницю. Пішла на пошту отримувати спадок сама. Баба була неграмотна. На пошті їй показали, де покласти хрестик замість підпису, виволокли великий дерев”яний пакунок, забитий цвяхами і відправили з ним додому. А вдома виявилось, що ящик запакований камінням поміж яким лежала порожня стара шкіряна сумка. Ой, чує моє серце, що з того бабиного спадку, у Братківцях хтось таки додав щось до свого маєтку, а може й хатинку “зліпив”. Але час минув. Про ту оказію баба розповіла родині через якийсь десяток років, коли довідатись про істинний вміст присланого з Америки пакунку, а тимпаче повернути його, було вже неможливо...
Далі буде.
Івано-Франківськ. 2015 рік.
Немає коментарів:
Дописати коментар