Роман Калин про франківський рок, ментальність української аудиторії та Помаранчеву революцію

Володимир Мулик:

   Роман «Калина» Калин - івано-франківський музикант, саунд-продюсер, колишній учасник легендарної франківської рок-групи «Захід», груп «Минула Юнь», «Нема Марлі», «Гринджоли». Один з авторів неофіційного гімну Помаранчевої революції «Разом нас багато».

Роман Калин – коротко

   Народився в Івано-Франківську в 1968 році. Виростав на Набережній, вчився в 17-й школі, ходив до музичної школи, закінчив інститут нафти і газу, армійську службу проходив у військовому оркестрі в Німеччині (1986-88). Грав музику.

З чого почалася музика в твоєму житті?

   В п’ятому класі я сам пішов в музичну школу. По школам ходили агітатори й заманювали. Я й зголосився. Щоправда, хотів на фортеп’яно, але сказали, що вже пізно (на фортеп’яно з першого класу), тому пішов на баян. Мені пощастило, бо музична школа – це базовий навчальний заклад, де давали знання з теорії музики, а найголовніше – знання того, як це працює. Я, окрім баяна, займався там ще на багатьох музичних інструментах (на фортеп’яно в тому числі). Я вважаю, що мені пощастило. До того ж, мій друг Ромко Гнатюк пішов вчитись на гітару і я, паралельно з баяном і фортеп’яно, вчився на гітарі зі своїм кєнтом.

Як це відбувалося?

   Пацани старші грали на гітарах так званий дворовий шансон і ми підбирали ці пісні. Але паралельно ми слухали нормальну музику, бо над Гнатом жив чувак, який тоді слухав Sweet, Slade, Queen, ELO і він Гнату постійно підганяв цей музон. Ми потім сиділи, все це слухали і «дерли» (музичний сленг – підбирали акорди – ред.). І вже в шостому класі в нас народилася ідея створити власну групу, що ми і зробили. Групу звучно назвали «Марс». Але щоб була повноцінна банда (музичний колектив -ред.) ми пішли в «Палац піонерів» до Тіхоні (Ігор Тихий, відомий франківський музикант-ред.). Сем (Ігор Семків – відомий франківський барабащик – ред.) вчив там грати на барабанах, а Тіхоня вів такий собі майстер-клас для груп.

   Тихий мені сказав «ти будеш на басу», Гнату «ти будеш на ритмаку (ритм-гітара -ред.)», а з нами ще один чувак прийшов, то йому він відвів соляру (соло-гітара – ред.). І ми так вчилися грати як ансамбль на піснях таких груп як «Круиз» та «Динамик». Ігор нас навчив бути аранжувальниками в групі. Сьомий-восьмий клас ми ходили до нього і вчилися як лабати разом. А вже, коли ми вчилися в дев’ятому класі наша директриса школи купила апаратуру. У нас з’явилися барабани, підсилювачі, гітара, бас-гітара (легендарний «Урал»), сінтюк (синтезатор – ред.) «Vermona»… От тоді ми, власне й почали по-справжньому лабати – грали на танцях у 17-й школі. Це, звичайно, голосно сказано – грали… А вже потім я пішов в інститут нафти і газу й там була група «Іскатєлі» в якій я й почав грати.

   Тут мусимо зробити редакційний відступ, щоб пояснити як функціонували музичні колективи при вищих навчальних закладах. Зі студентів набирався склад групи.  Як правило це були студенти перших курсів. Група існувала в такому складі до випуску. Потім набирався новий склад, а назва залишалася. Прикладом таких музичних колективів Івано-Франківська є вже згадані «Іскатєлі» з інституту нафти і газу, «Опришки» педагогічного інституту, тощо. Був подібний колектив і в медиків, але назви не пам’ятаю.

    Але я там провчився й пролабав лише один рік, бо в 1986-му році мене забрали в армію. Мені пощастило, що я потрапив в оркестр. Там я вдосконалився як музикант. Я потрапив в середовище, де я два роки здобував свої університети. Навчився грати на барабанах, удосконалив гру на басусі. Плюс – клавіші, гітара, труба. Мені диригент сказав «ти кльовий музикант, але мені треба трубача» й дав мені місяць навчитися. Я й навчився.

Два роки – це серйозний відрив від музичного середовища міста. Що ти побачив, коли повернувся?

   Я повернувся. А тут вже такий двіжняк. Рок-клуб, рок-журнал , тра-та-та. Отоді я й познайомився з Моргуновим. Ми почали з ним спілкуватися – він мені свої пісні показував, я йому свої. І десь – кінець 88-го, початок 89-го, ми створили Ансамбль Модної Пісні «Захід». Я вже був підкований басист і трубач, Вітя Моргунов ритм-гітара, соло – Хрущ (Володимир Рощинський) і Куба ( Олександр Підопригора) на барабанах. Тоді українська мова лише входила в субкультуру (переважно суржиком) і ми на почали грати на тій же хвилі, що «ВВ» та «Брати Гадюкіни».

Ну, у вас суржику було менше…

   Так… Але ми висміювали соціалістичний лад, який тоді доживав віку. Ми стібалися з голів колгоспів, з медальок за успішну працю, з різних ситуацій. Наші тексти були веселі, смішні. Але грали ми якісну, хорошу рок-музику. І, фактично, першим таким поштовхом була «Червона рута».

Це, до речі цікава тема. Ще існує совок, а тут такий фестиваль. Як відбір проходив?

   Спочатку ми виступили на відборі в Івано-Франківську. Нам сказали «тьху». Типа, ми не вмієм лабати. «Ця ганьба не буде їхати на Червону руту», – сказали комсомольці, котрі сиділи в журі. А потім організатори фестивалю зрозуміли, що лажа, що їм на місцях заважають відбирати реально кльові команди і вони зробили додатковий відбір у Яремче. На той відбір приїхав Сергій Архипчук . Він нас там побачив, афігєл і сказав: «Чуваки, все, на «Руту», негайно!».  Завдяки йому ми, власне, й потрапили на «Червону руту». А це ж був розквіт – «Гадюкіни», Сестричка Віка, «Гуцули», Левко Бондар, Тризубий Стас, Миколайчук зі своїм «Піду втоплюся»… Це був вибух. А на рок-сцені, фактично, рокери вперше отримали можливість не лише виступити перед масовою аудиторією, але й мати відеозапис свого виступу. Наша одна пісня «Не хочу їхати в Італію» (насправді «Пісня патріота» – ред.) навіть попала на збірку «Червоної Рути».

Ти, пригадую, тоді здер з Ангуса Янга стиль. Тіпа школяр, в шортиках. Навіть скакав по сцені, як він?

   Так, так, було таке. Сто відсотків. Я ж наймолодший був у групі.

   А потім, це все переродилося в «Минулу Юнь», з цілком іншим підходом до музики?

   У нас було два продюсери – це Алік Мохнатий (Олег Гнатів – ред.) та Юра Косик. Це два чуваки, котрі опікувалися нашим існуванням – домовлялися про концерти, тощо.  І в них було різне бачення розвитку групи. Мохнатий нас більше в андеграунд хотів запхати, а Косик хотів, щоб ми більше розвивалися, як поп-колектив, щоб охоплювати більшу аудиторію. Вони почали сваритися, а Вітька більше дружив з Мохнатим і, таким чином «Захід» перетворився на «Минулу Юнь».

Отак зразу?

   Та ні. Насправді це сталося, коли Хрущ «сашол с ума». Ми записувалися на ТБ в Києві і під час запису виявилося, що Хруща нема. Там, на записі того концерту, який організував Олександр Ткаченко зібралися всі, на той момент, провідні групи України. Й Ірина Білик тоді, здається, вперше засвітилася. А Хрущ на сцену не вийшов. Ми лабаємо, а його нема. Це був шок. Добре, що під фанеру, бо телезапис. Ми якраз грали «Моя любов».

   Ми знайшли його в автобусі й зрозуміли, шо там всьо нє харашо. Після цього ми лишилися втроьх – я, Моргунов і Кубинець. Куба почав виляти й пішов. Тоді ми взяли Васю Зузанського. І цим тріо ми почали робити такий собі андеґраунд. Приїхав Сергій Попович, який нам писав третій альбом «Заходу», але по звуку це була вже інша музика і він запропонував нам змінити назву. Здається це він й озвучив назву «Минула Юнь». Тому «Дизельні двигуни» багато хто вважає останнім альбомом АМП «Захід», а дехто першим альбомом «Минула Юнь». Хоча, останнє більш логічне – бо змінився склад, змінилася музика.

Чому група розпалася?

   Музика «Мунулої Юні» не була потрібна в Україні. Ми їздили з цією музикою виключно на андеґраунд-фестивалі в Росії. В Україні фестивалів, які були поза межами масової культури. на той час, не проводилось. В Пітері й Москві це розвивалося якось веселіше, в цю музику камсамольци вливали гроші (можливо вони відмивали бабло через ці фестивалі). Але там були і люди цікаві – той самий Артьом Троіцкій, той самий Кушнір. Вони дуже підтримували цей рух незалежної музики. Там це було цікаво. В Україні це нікому не було цікаво, не зважаючи на наявність таких груп як «Колежский ассесор», «Раббота Хо». Тобто, групи були, а лабати не було де. Ми повертались в Україну й сиділи без діла – не було аудиторії, не було концертів, не було фестивалів.

Можливо Косик був правий?

   Виявилося, що так – Косик був правий. Він розумів, що потрібно йти іншим шляхом. А Алік Мохнатий мав своє бачення. Але, в результаті «Минула Юнь» десь на межі 95-го – 96-го припинила існування.

І як ви вирішили розвиватися далі?

   Ми з Вітею зібралися й почали міркувати, що робити далі. Тобто, виходило так, що група існує вже вісім років, а ніяких дивідентів ми з того не отримуємо. Грошей ми не заробляли, альбоми ми не видавали, турів у нас не було. І Вітька Моргунов каже : «Калина, в мене є ідея – просувати в Україні стиль реггі. Це ніша пуста, ніким не заповнена, тут ми своє вхопимо». Так виникла група «Нема Марлі». Ми написали п’ять пісень. В тому числі й «Ґринджоли». Ми вирішили спробувати просувати ці пісні в Україні. В 97-му ми поїхали з цим матеріалом на «Перлини сезону» і воно якось не пішло. На той момент Вітьок вже жив у своєму світі, Мохнатий з нами вже не працював. Ми з Моргуновим вже інакше почали бачити подальший розвиток. В 97-му році ми розійшлись. Вітька поїхав покоряти столицю, а я створив «Ґринджоли».

   Коли ми створювали «Нема Марлі» то у нас був барабанщиком Вася Зузанський, взяли клавішника Сашу «Дракона» Уницького і взяли гітаристом Романа Костюка. І всі ці музиканти пішли за мною в «Ґринджоли», а Вітька залишився один. Він поїхав покоряти столичний музичний Олімп, а ми з пацанами почали робити реггі, але більш попсовий. Тобто, кореневий реггі – все на другій долі, а ми зробили ударною першу долю. Бо українці плескають на концерті, коли музон в першу долю. І цей проект, створений в 97-му році вже був більше затребуваний. У нас з’явилося більше концертів, ми гастролювали по всій Івано-Франківській області. Тобто, з’явилася можливість хоч якісь гроші заробляти. Ми почали працювати над іміджем – мені пошили довгий жовтий халат, в Костюка теж був балахон, Васі ми щось там на голову одягали…

   Цей проект «Ґринджоли» розвивався до 1999 року. В тому році ми потрапили на три знакові фестивалі – «Перлини сезону», «Мелодія» у Львові і «Майбутнє України». На всіх цих фестивалях ми займали друге місце і це нас конкретно обламало. То ж ми вирішили ні на які конкурси не їздити, а просто сидіти й робити музон. І з 1999 року ми почали займатися студійною роботою. В клубі «Комунальників» ми відкрили комп’ютерний клуб. На першому поверсі був зал, де діти шпиляли в ігри, а на другому була музична студія.

Кого першого записали?

   Нашими першими клієнтами була франківська рок-група «Фліт». Їхній перший альбом ми й записали в тій студії. Альбом, звичайно, смішної якості (по звуку). Але нас врятувало те, що у «Фліта» були справжні хіти. Той альбом дуже круто для них спрацював – звідти їній знаметитий «Їжачок» і пісня «Ореста вбили». Вони мали класний матеріал, вони його продумали і вони його наживо класно грали, а альбом їм допоміг стати більш відомими. Велику роль тут зіграв і їхній барабанщик Ігор Озарко, котрий водночас був їхнім менеджером і це він, фактично, примусив їх записатися.

Що це дало вам з Костюком?

   Для нас це був перший крок в такого роду діяльності – виробництво музики. Згодом у нас з’явилися і попсові виконавці. Фактично з 99-го року я займаюся продакшином. В 2004 році до нас зайшов Володимир Фомін з «Західного полюсу», побачив в яких красівих умовах ми сидимо й сказав, що в нього є вільне приміщення. Ми тоді йому робили джингли для радіо – зробили штук двадцять. Він нас запросив, щоб ми робили йому рекламу і відбивки для радіо, а ми в свою чергу отримали можливість працювати в нормальних умовах. Тим більше з клубу «Комунальників» нас вже почали потихеньку витискати.

І тут Помаранчева революція?

   Помаранчева револіція (довго сміється)…

Що вас спонукало написати абсолютно не характерну для «Ґринджолів» пісню «Разом нас багато». Грали реггі на першу долю, а тут хіп-хоп?

   Я тобі чесно скажу – до 2004-го я був трушним музикантом, який абсолютно не цікавився політикою. А тут революція, і я попав в атмосферу на «Західному полюсі»… Всі ходять, про це говорять, «Янукович казьол», навколо політика. Тобто, ми фактично записали те, що чули навколо себе – всі ці репліки, діалоги, лозунги.

   В перший день, коли почався Майдан, нас покликли виступити на дашок Білого дому, щоб ми пограли якусь музичку й розбавили трошки ситуацію. От ми й лабаємо рок-балади, реггі-пісні, а вони зовсім не в тєму.

   І коли ми їхали додому, я сказав що треба щось придумати «на злобу дня».

   Наступного ранку я їхав «пижиком» на роботу та прокручував в голові всі ті лозунги, в тому числі й «Разом нас багато» і в мене народилася мелодія. Я приїхав на радіо і, буквально, за дві години зробив «фанєру». Спочатку планував зробити щось рокове, на зразок «We Will Rock You» Queen, але вийщло так, що в мене під рукою була бібліотека хіп-хопівська і я в тій бібліотеці знайшов афігєнний барабанний луп. В тій же бібліотеці я знайшов басовий хід, в тій же бібліотеці знайшов фортепіано. Потім наспівав мелодію, зігнав ді-джеїв, щоб покричали і все. Тобто, фактично це не було витвором мистецтва – це була пісня на потребу.

А не образливо, що тепер всі асоціюють «Ґринджоли» тільки з цією піснею?

   Я вже це сприймаю, як належне. Пережив. Так воно мало бути, така моя життєва дорога.

Чи варто було їхати на Євробачення?

   Коли ти, несподівано для себе, потрапляєш в такий коловорот подій, тебе несе. Ти не можеш адекватно оцінити де добре, а де зле. Тобі потрібно, щоб біля тебе постійно був якийсь тверезий чувак, який би сіпав тебе за піджак. У мене такого чувака не було. У «Бітлів» був Епштейн, в «Цепелінів» Ґрант… Тобто були люди, котрі казали – ви собі творіть мистецтво, а я вирішуватиму решту питань і керувати вами – показуючи де добре, а де зле.

   Це, до речі, проблема багатьох українських артистів. От і у нас не було тверезої людини, яка б нам чесно сказала «Чуваки, не їдьте на Євробачення, якщо хочете далі розвиватися і далі мати той статус в Україні, який у вас вже є. Не їдьте, бо це несе в собі такі мінуси та ось такі ризики». Навпаки, навколо нас були люди, які були зацікавлені в тому. Скажімо, рекординг Universal з яким ми підписали контракт. Для них це була подія, бо за 50 років на Євробаченні від Universal виступала лише АВВА. Приїхав цілий бос з європейського офісу, щоб проконтролювати, як ми виступаємо на Євробаченні. Наш директор нас на це підштовхувала. До того ж пацани в групі були переконані, що з цією піснею ми Європу порвемо і наші гонорари зростуть в десять разів.

   В той момент нас кликали на гастролі в Канаду. Вже була попередня домовленість організатора (мого знайомого) про 30-ть концертів. Але ми відмовились, бо Євробачення. Хоча, краще б ми тоді поїхали в Канаду. Але не знайшлося людини, яка б сказала «Ти що, дебіл? Їдь вже в Канаду».

Таким чином ми підійшли до питання відсутності в Україні направляючих людей…

   Ну, я б не казав про повну відсутність. Якщо подивитися на тих успішних виконавців, то зрозуміло, що їх хтось правильно направляє, рухає і займається їхнім менеджементом.

Повернемося в Івано-Франківськ, а, вірніше, на Набережну. Поговорюють про якийсь музичний феномен пов’язаний з цим районом. Що ти про це скажеш?

   Фактично з Набережної всі лідери команд, ті хто їх придумав. «Перкалаба»  – Федот та Стецик, «Фліт» – Вова Новіков (Жаба), «Хвилю Тримай» – Левко Лабій і Петро Квич (Хотаб), ну, «Гринджоли» – тіпа я, «Пан Пупець» – Олег Мороз (Фрост), «Кораллі» – Брати Адамчаки Міша та Юра.

   Феномен? Ну, я точно знаю звідки ноги ростуть у «Перкалаби» і «Флітів» – ці пацани сиділи на репетиціях «Заходу» (коли «Захід» лабав репитиції в клубі на Набережній)… Там постійно зависав Вова Новіков і Ярема з Федотом… Можна сказати що їхними натхненнниками був «Захід»… Стосовно «Пупців» і «Кораллів» – не знаю… Треба з ними говорити…

Рок-музикантів багато не лише на Набережній, але й в Україні. І рок-музика, не зважаючи ні нащо, дивним чином,але якось розвивається. А що з нашою естрадою? Чому вона не розвивається, а лише експлуатує те, що заклав Володимир Івасюк?

   Після того, як Івасюка вбили, двадцять п’ять років українською культурою опікувалися камсамольци та партійці. Основна маса населення музику сприймає через радіо та телевізор. І якщо тобі 25 років не крутять нормальної музики, то в тебе виробляється відповідний смак. Були, звичайно, меломани, які зустрічалися, обмінювалися записами, але ми говоримо про масову свідомість. Людей з нормальним музичним смаком було два-три відсотки. Коли воно булькнуло? У 1989 році, коли комуністи почали відходити від влади. Вже по тєліку почали вночі щось включати.

   От уяви, що 25 років виховували слухача, який слухав виключно Кобзона і вихолощену українську естраду. Це покоління за ці роки сформувало собі свій смак в музиці. Вони не чули інакшого і вже не хочуть чути. Це вже ментальність. Для того, щоб це зрозуміти, мені знадобилося шість років роботи на радіо. В 2008 році я прийшов на радіо «Дзвони» і почав активно пропагувати сучасну українську музику – «Бумбокс», «Океан Ельзи», «Моторолла», «Mad Heads», «Скрябін» та інших. Я казав, давайте крутити, ця музика потребує реклами. Ми зробили прямий ефір, де пропонували слухачам смс-ками замовляти пісні. Я шість років пропрацював, агітуючи за сучасну українську музику і шість років люди замовляли одне й те саме – «День народження у тебе» Теодора Кукурудзи, «Сину, ангеле мій» Надії Шестак (я вже дев’ять років на радіо, а її все замовляють), її ж «Мамо, тобі низесенько вклонюсь»… Словом, весь той український шансон, який був написаний у 80-ті. І я зробив висновок – вісімдесять відсотків людей хочуть слухати український шансон. Їм не цікавий «Бумбокс», їм не цікавий «O.Torvald», їм не цікавий навіть «Океан Ельзи» (за винятком кількох пісень). У них свій музичний світ. Я навіть не знаю, чи тобі відомі такі «герої» того світу, як Павло Мрежук, Іво Бобул…

Ну, Іво Бобул – то ікона стилю. Хто ж його не знає?

   Точно, він для виконавців традиційної української естради – ікона. Він використовує у своєму виконанні дуже багато мелізмів і ці чуваки в українській традиційній естраді дивляться на нього і кажуть «Блііін! Як він це заспівав?» й намагаються це повторити.

   Словом – в цій традиційній естраді є свої герої і для вісімдесяти відсотків аудиторії вони зірки. Але зверни увагу – завдяки пропаганді саме такої української музики у нас було більше російської попси.

От ти, як людина, котра продюсує дуже багато музики, скажи – є шанс змінити отаку ментальність?

   Я думаю, що не варто боротися з вітряками. Треба навчитися створювати музику в реальному середовищі. Багато українських артистів вже це зрозуміли. А ті хто грає сучасну музику переважно гастролюють по Європі, бо тут вони аудиторії не потрібні. Яскравий приклад – ONUKA. Вийшла на сцену Євробачення і моментально злетіла до вершин європейських чартів, бо там інша менталість в сприйнятті музики.

   І ще одна українська ментальна ознака – ми не визнаємо зірками, геніями своїх.

За сценою не скучаєш?

   Вже й не знаю. Наркотик сцени залишається до смерті, але зараз мені більше подобається студійна робота. Просто вийти на сцену полабати, відірватися я не проти, але впрягатися в гастрольну діяльність вже не хочу.

Джерело: http://versii.if.ua/novunu/roman-kalin-pro-frankivskiy-rok-mentalnist-ukrayinskoyi-auditoriyi-ta-pomaranchevu-revolyutsiyu/