Анна Чорній: "НЕСКОРЕНА БОЛЕМ"

(Світлини з архівів Студії документального кіно Мирослава Бойчука).



       Наприкінці лютого 2017 року минуло сорок днів від того часу, коли поетеса, дружина відомого українського барда Тризубого Стаса (Станіслава Щербатих) Марія Гук-Щербатих відійшла у кращі світи. Рідні, друзі і знайомі Марії до сьогоднішнього дня не можуть усвідомити всю вагу цієї втрати. Тож якою залишилась пам’ять про цю тендітну, але надзвичайно сильну жінку і який вклад зробила вона в творчість свого чоловіка?

         Народилася Марія 21 січня 1952 року в с. Молотів на Львівщині. Вже в дитячі роки вона вчилася бути відповідальною та уважною до ближніх, оскільки була найстаршою дитиною в сім’ї і допомагала батькам у вихованні двох сестер і одного брата. Брат Микола згадує, що Марія росла дуже мрійливою дівчинкою, і зі шкільних років почала писати вірші.

На світлині: Марія Гук-Щербатих передає кіноплівки, відзняті Стасом, кінорежисерові Мироославу Бойчуку, який працює над документальним фільмом про Тризубого.

                                                                    ***

         Марія успішно закінчила Бортницьку середню школу,  а згодом і  Львівський технікум. Жила у Львові, працювала на заводі будматеріалів, що належав залізниці. За сумлінну працю отримала путівку в пансіонат в Судак. Там і познайомилась з своїм майбутнім чоловіком.

         Станіслав Щербатих походив з міста Алейськ. Рідна сестра його матері – Марія Антонівна після закінчення Томського медінституту була направлена на роботу в Станіслав. Жінка так полюбила цей край, що коли в її сестри Анни народився син, то вирішили назвати його на честь міста. Вже через півтора роки в хлопчика помирає тато, а мати з трьома дітьми переїжджає до сестри в Україну.

На світлині: Марія Гук-Щербатих та член Спілки кінематографістів України Юліан Яковина у Франківській квартирі, в якій свого часу проживала сім"я Щербатих.  В руках у Марії гітара, на якій грав Стас.

Літо 2015 року.

                                                                ***                                                          
     В Судаці Станіслав на замовлення знімав документальний фільм про залізничників. Саме тоді відбулося його знайомство з Марією. На перше побачення вони відправилися на морську прогулянку до Ялти. Після цього їхні долі вже не розходились. Щоб бачитися з дівчиною Станіслав приїжджав до Львова щонеділі, переважно зранку. Марія згадувала, що це були найкращі хвилини в їхньому житті: «Я зустрічала його на пероні Львівського вокзалу. Втомлений після нічної «зміни» в ресторані, де він також грав на гітарі, Стас зістрибнув зі сходинки поїзда, і я бачила, як чорні кучері, біла сорочка і щаслива усмішка наближалися, зливаючись з великим букетом червоних троянд…».

         Після одруження Марія переїхала до Івано-Франківська, оскільки Станіслав не уявляв свого життя без рідного міста.  Сімейне життя не було безхмарним. Через матеріальні проблеми молоде подружжя Щербатих опинилося на Камчатці, в селищі міського типу –  Палані. Там і народився їх син – Володимир. Станіслав працював художником, фотографом, директором Будинку культури зв’язку, організовував аматорську кіностудію «Камчатка».

Сама Марія також була творчою людиною, але в деяких моментах їй доводилося жертвувати собою заради чоловіка. За словами поетеси Неоніли Стефурак, яка була редактором збірок Марії Щербатих і її близьким другом, головне в життя Марії було служити родині, Богу і Батьківщині – це переплелося і в її творчості. А крім поетичних здібностей, вона мала і талант любові до рідної землі та людей.

         Невдовзі, через смерть батька Марії і хворобу її матері, сім’я Щербатих повертається в Івано-Франківськ. Марія закінчує філологічний факультет Чернівецького університету ім. Ю. Федьковича. Разом з чоловіком працювали кінооператорами в сфері побутових послуг, згодом  вступають в обласний клуб кіноаматорів.

         В 1989 р. історико-просвітницьке товариство «Меморіал» проводило розкопки в Дем’яновому Лазі, в ході яких було виявлено 524 людських останки жертв сталінських репресій 1939-1941 рр. Станіслав та Марія разом з Тарасом Собком і Василем Голюком виступили авторами фільму «Дем’янів Лаз»  та проводили зйомки розкопок. Вони робили все для того, щоб увіковічнити пам’ять про цю трагедію і розказати про неї широкому загалу. Сама Марія про ці події писала так: «Я завжди дякуватиму Богу, за його ласку, що дозволив мені, українці, бути в потрібний час в потрібному місці».

Так сталось, що через декілька років сім’я Щербатих побудує свою дачу саме в Дем’яновому Лазі. На ній Марія любитиме проводити час, особливо у літну пору. Вражає догляність її подвір`я, особливо на весні, коли розцвітають улюблені яблуні жінки. Саме тут, вона відпочивала від шуму і невпинного темпу міста.    
         Після здобуття Україною незалежності Тризубого Стаса часто запрошували на гастролі та фестивалі українці з інших країн – Аргентини, Бразилії, Парагваї, Польщі. Марія у всьому підтримувала свого чоловіка. Вона була його критиком, і завжди першою слухала нові пісні Станіслава. Його продюсером оскільки помагала в організації концертів. І,  звичайно, його натхненням.

Про свою національну приналежність Стас завжди казав: «Я є росіянин за походженням, а українець за духом». Проте в любові до своєї країни він міг брати приклад саме з своєї дружини і прагнути бути таким же ж щирим патріотом, як і вона.

         Художниця Тетяна Павлик, яка оформляла збірки Марії і дружила з нею багато років, зазначає, що ця жінка була берегинею дому і тримала не три, а всі чотири кути їх спільної з Станіславом оселі. Сусіди по дачі згадують, що в Марії завжди в холодильнику були заготовлені пельмені і пироги, а двері її домівки залишалися відкритими для друзів.

         В 1997 р. сім’я Щербатих переїжджає в Київ, де вони провели останні 10 років спільного життя.  На початку нового століття Марія і Станіслав організовували паломницькі тури до святих місць Польщі, Італії, Франції. Марія Турчин – учасниця поїздок і близький друг Марії відзначає значення такої діяльності Щербатих, адже вони укріплювали віру в Бога українців і давали їм можливість відвідати святі місця в Європі.

 На світлині: З родинних фотоархівів. (оцифровано для документального фільму про Тризубого Стаса на студії документального кіно М.Бойчука).

                                                      ***

        В 2006 році Марія Щербатих-Гук видає свою першу поетичну збірку «Назустріч серця», яка пройнята глибокою вірою, духовністю, патріотизмом і м`якою ліричністю. В ній вміщена одна пісня, яку авторка, жартуючи, назвала їх спільним з Тризубим Стасом «проектом». Саме він написав музику, на вірш дружини:

«… І лиш кохання одне

не покидає мене.

Воно на довгі роки,

воно моє на віки.

Я тим коханням живу,

воно – як сон наяву,

і то є щастя моє, -

що ти в мене є.»

Вже через рік раптово помирає Станіслав. Це була невимовна втрата для Марії. Згодом вона видасть ще дві поетичні збірки «Під музику печалі» та «Я пам’ять в пам’ять заплету», які присвятила своєму чоловіку. Поетеса Неоніла Стефурак вважає, що Марія не хотіла нікого обтяжувати своєю втратою. А тому весь біль виливала на папір.

Подружнє життя не було простим в сім’ї Щербатих, але не виникає сумніву в тому, що між ними завжди була любов. Марія, з свого боку, все зробила для творчого розвитку свого чоловіка. І не знати чи ми б знали такого Тризубого Стаса, яким він був, якби поруч біля нього не було його дружини.

Через три роки після смерті Стаса, Марія знайшла серед його паперів один неопублікований вірш, який так і не став піснею. Він був написаний для неї:

«…Кохана, вірна дружина моя

Одна найрідніша – від Господа Бога.

Одна незрадлива… Моя дорога,

Я знову до щастя двері відкрив

І по-новому тебе полюбив»

Важко уявити відчуття жінки, коли вона читала ці рядки. Де вона знайшла сили і натхнення щоб пережити втрату коханого чоловіка? Всі хто знає Марію однозначно відповідає на це питання – в Бога.

Відомо, що Марія Щербатих закінчила Львівський катехитично-педагогічний інститут Українського католицького університету та працювала викладачем християнської етики в Київському відділі Донецького Інституту штучного інтелекту. Також виконувала обов’язки катехита при церкві св. Миколая Чудотворця (УГКЦ) в Києві. Проте, друзі згадують, що Марія була швидше християнкою за духом, ніж з обов`язку чи освіти.

І, звичайно, вона не переставала писати:

«Моє життя – хрестів суцільний шлях…

У ньому є і злети і падіння.

Провісницею для мого спасіння

Любов є Божа і Вкраїни стяг»

В 2014 році Марія пропустила крізь своє серце ще одне випробування  українського народу. Вона була активною учасницею Революції Гідності: стояла на Майдані, готувала обіди, дбала про кожного хто потребував допомоги і виконувала свій обов’язок – жінки, християнина, патріота.

Згодом до душевного болю жінки додався ще й фізичний. Лікарі встановили страшний діагноз – онкологію. Напевно, відчуваючи це, Марія в передмові до своєї збірки «Під музику печалі» пише такі слова: «Мій Отче, дякую Тобі за все, що даєш і що віднімаєш… Але, прошу, не покидай мене, не відпускай моєї руки, бо я ще хочу жити і Тобі служити…»

Жінка з християнською покірністю прийняла хворобу і три роки боролась за життя. Та при цьому їй вдалося не загубити себе. Вона як завжди намагалась служити Богу і близьким. ЇЇ життя перетворилося на човен, який завжди перебував в русі – з Івано-Франківська до Києва, на консультацію лікарів, з Києва до Вінниці, щоб відвідати свою сім’ю та погратись з найбільшою втіхою – внучкою Анничкою. Кожне місто давало жінці певну розраду.  І, звичайно, ж всюди вона мала вірних друзів, які завжди чекали на її приїзд.

Друзі згадують, що навіть в останні місяці свого життя Марія готувала обіди, накривала столи і чекала на гостей. Вона завжди прагнула прислужитись і допомогти тим, хто цього потребує, не чекаючи поки її попросять. Вона завжди усміхалась, а всі вірили, що ця тендітна і ніжна жінка зможе подолати хворобу. Сама ж Марія не переставала будувати плани на майбутнє, і навіть розпочала будівництво каплички на подвір’ї своєї дачі, яку, на жаль, не встигла закінчити.

 На світлині: З родинних фотоархівів. (оцифровано для документального фільму про Тризубого Стаса на студії документального кіно М.Бойчука).

                                                     ***

Не забувала Марія і про свого чоловіка. Вона прагнула упорядкувати і опублікувати всю творчість Станіслава, доповнивши їх численними спогадами про невідомі сторінки життя. Тому, разом з сином Володимиром,  видає книгу «Тепер я в пісні. Я живий», яка була присвячена 60-тій річниці з дня народження відомого українського барта. Разом з МК «Дем`янів Лаз», Марія організовувала молодіжну акцію «На ватру до Тризубого Стаса», щоб  вшанувати пам`ять про нього та показати молодому поколінні всю багатогранність його творчості.

10 січня 2017 року серце Марії Щербатих перестало битися. Поховали жінку в Дем’яновому Лазі поруч з її чоловіком – Тризубим Стасом. Та вона залишила по собі надзвичайно світлий і теплий слід у серці кожного хто її знав. Важко передати всі ті добрі слова, які нам вдалося зібрати про Марію. Щиро співчуваємо сину Володимиру, його дружині Вікторії та дочці Анні за втрату люблячої матері та бабусі. Висловлюємо підтримку та подяку родичам і друзям Марії за те, що поділились своїми спогадами і сприяли написанні даної статті.

Анна Чорній

Старший науковий співробітник МК «Дем’янів Лаз»